Розділ 11. Мандрівка до руїн

Ранок застав Марка та Соню на краю густого лісу, що простягався до обрію темно-зеленою стіною. Після днів переслідувань, втеч і небезпечних пригод вони нарешті наблизилися до мети – стародавнього храму, про який розповідав колись Соні її батько. – Ти впевнена, що це той самий храм? – запитав Марк, озираючись навколо. Ліс здавався моторошним і непривітним, біля дерев росли величезні камені, поросші мохом. Соня стиснула губи. Її обличчя було зосередженим, очі пильно вивчали карту. – Так, – впевнено відповіла вона. – За розрахунками мого батька, руїни мають бути десь тут. Легенди розповідають, що саме тут колись збиралися маги Древнього Ордену. Марк провів рукою по старовинному ключу, що висів у нього на шиї. З того часу, як вони дізналися про його таємницю, артефакт ніби змінився – тепер він світився слабким внутрішнім сяйвом, особливо коли вони наближалися до місць з особливою магічною аурою. Вони йшли вже годину, коли попереду з'явилися перші кам'яні контури. Спочатку то були поодинокі валуни, потім – фрагменти зруйнованих стін, вкритих густим плющем і лишайником. – Дивись! – вигукнула Соня, показуючи на величезну арку, що ледве виднілася серед дерев. – Це вхід до храму. Марк відчував, як по спині пробігають дрібні холодні краплі поту. Щось у цьому місці було не так. Повітря здавалося густим, насиченим невидимою енергією, що змушувала волосся на руках ставати дибки. – Обережно, – прошепів він. – Не знаю чому, але я відчуваю, що нас хтось спостерігає. Соня кивнула. Її рука міцніше стиснула старий мисливський ніж – єдину зброю, що залишилася після їхніх численних пригод. Величезна кам'яна брама була наполовину  засипана землею та камінням. Марк і Соня почали розчищати прохід, прибираючи віками накопичене каміння. – Дивно, – промовила Соня, – жодних слідів сучасних магів. Здається, це місце не турбували сотні років. Раптом Марк помітив дивний символ, вирізьблений на камені біля входу. Це було щось середнє між геометричною фігурою та стилізованим зображенням птаха. Коли він торкнувся символу, ключ на його шиї спалахнув яскравим світлом. – Соне, дивись! – вигукнув він. Але дівчина вже була зайнята біля входу. Її пальці обережно торкалися стародавніх написів, які ледве можна було розрізнити крізь шари пилу та моху. – Це стара мова Ордену, – прошепотіла вона. – Мій батько вивчав її роками. Тут щось написано про "хранителів переходів" . Марк відчував, як дивне передчуття огортає його. Вони були так близько до розгадки таємниці порталів, до розуміння того, що насправді відбувається між світами. – Ми маємо обережно увійти, – сказав він. – Не знаю чому, але я відчуваю, що все, що ми шукали, знаходиться зовсім поруч. Соня кивнула. Її очі блищали від хвилювання та страху водночас. Вони були готові увійти в невідоме.

.

Соня обережно торкнулася одного з різьблених каменів, що виступав з-поміж інших.

— Це місце… відчувається інакше, — прошепотіла вона.

Марк кивнув, вдивляючись у написи, що покривали стіну. Його пальці ковзнули по вибитих символах, які здавалися дивно знайомими.

— Тут є щось більше, ніж просто руїни, — сказав він.

Вони ступили всередину, і тиша цього місця стала майже відчутною. Повітря було насичене древньою енергією. Навіть кроки віддавалися глухим луною, ніби простір навколо жив своїм життям.

— Дивися, — Марк вказав на стіну, де символи почали світитися ледь помітним сріблястим сяйвом.

Соня наблизилася, її обличчя здалося ще загадковішим у відблисках містичного світла. Вона простягнула руку, і її пальці торкнулися тих самих символів.

Раптом усе навколо змінилося. Світло стало яскравішим, стіни ніби розчинилися в повітрі, а навколо них закружляли м’які потоки енергії.

Соня різко обернулася до Марка.

— Ти це відчуваєш?

— Так, — прошепотів він.

Вони стояли зовсім поруч, і на якусь мить цей древній світ, усі його таємниці та магічна атмосфера відступили на задній план. Залишилися лише вони двоє, відокремлені від усього решта.

Марк бачив, як у відблисках світла її очі здавалися ще глибшими, як губи ледь тремтіли, ніби вона хотіла щось сказати, але не знаходила слів.

— Це місце ніби живе, — пробурмотіла Соня.

— Або воно намагається нам щось сказати, — відповів Марк.

Його рука, ніби сама собою, потягнулася до її обличчя. Його пальці торкнулися її щоки, і Соня не відсторонилася. Навпаки, вона прикрила очі, ледь нахилившись до нього.

Світ навколо ніби зник. Залишилося лише це місце, ця мить.

Марк повільно схилився ближче, серце стукотіло десь у грудях, видаючи всю бурю почуттів, які він так довго стримував.

Але саме в цей момент сріблясте світло різко згасло. Все навколо повернулося до звичного стану. Камені стали знову холодними, повітря – звичайним, а лісові звуки повернулися.

Соня відкрила очі, їхній погляд зустрівся. Вона не сказала ані слова, але Марк знав – вона теж це відчула.

Можливо, це місце пробудило щось більше, ніж просто магію минулого...