Розділ 10. Легенда про зниклих магів

Ніч опустилася на ліс, оповиваючи все навколо темрявою. Біля невеликого вогнища, що тріщав і кидав мінливі тіні на обличчя мисливців, Соня сиділа поруч з Еріком і його загоном. Марк, трохи оговтавшись від тривог минулих годин, уважно слухав. Ерік розклав на землі шкіряну карту, освітлену жовтогарячим сяйвом вогню. Його люди розташувалися колом, час від часу перекидаючись короткими репліками. Молодий мисливець, якого звали Томас, уважно дивився на Соню, ніби намагаючись зрозуміти, хто вона така. – Розкажи нам про легенду, – попросив Ерік, відкинувшись на торбину, яку використовував як подушку. Соня глибоко вдихнула. Вона знала цю історію з дитинства, від свого батька, професора Леонарда. Легенда, яку він розповідав майже пошепки, ніби боячись, що самі стіни можуть почути. – Колись, – почала вона, – набагато раніше, ніж з'явилися теперішні держави, існував Древній Орден Провідників. Це були не просто маги – вони були хранителями знань про світи. Марк, який досі перев'язував вивихнуту ногу, підняв погляд. Його очі блищали цікавістю. – Провідники могли відкривати портали між світами, – продовжила Соня. – Але вони робили це не заради влади чи особистої вигоди. Їхня місія була набагато важливішою – підтримувати рівновагу. Томас нахилився вперед. – Яку рівновагу? – Між світами, – відповіла дівчина. – Кожен світ має свою енергію, свою унікальну природу. Колись існувало кілька паралельних реальностей, які могли взаємодіяти. Але взаємодія була делікатною, мов танець. Ерік кивнув. Його очі, здавалося, дивилися крізь вогонь, у минуле. – Провідники слідкували, щоб жоден зі світів не порушив цієї гармонії. Вони могли закривати небезпечні переходи, зупиняти вторгнення, захищати кордони реальностей. Соня розповідала далі, її голос ставав дедалі емоційнішим: – Але одного разу щось пішло не так. Деякі Провідники почали використовувати свої знання для маніпуляцій. Вони намагалися контролювати цілі цивілізації, переміщати цілі народи між світами. – І що сталося? – запитав Марк. – Стався Великий Розкол, – прошепотіла Соня. – Провідники знищили один одного. Ті, хто залишилися, назавжди закрили більшість порталів, знищили карти та знання про переходи. Вони вважали, що так буде безпечніше. Мисливці мовчали. Вогонь потріскував, кидаючи тіні на обличчя. – Але не всі знання були втрачені, – додала Соня. – Деякі уривки збереглися. Мій батько все життя вивчав ці фрагменти, намагаючись зрозуміти механізм порталів. Марк відчував, як його охоплює дивне хвилювання. Ця легенда пояснювала так багато – і водночас додавала нових загадок. – А як же ключ? – запитав він. – Звідки він узявся? Соня повільно дістала ключ, що висів у неї на шиї. Метал мигтів у вогні, здавався живим, наче мав власну душу. – Це один з артефактів тих часів, – сказала вона. – Не просто механічний пристрій для відкриття порталів. Це свого роду компас між світами, який свідомо обирає провідника. Томас посміхнувся. – Тобто ти хочеш сказати, що ключ сам вибрав тебе і Марка? – І тебе, – несподівано додала Соня, дивлячись на Еріка. – Можливо, навіть тебе. Ерік здивовано підняв брову. – Мене? Я простий мисливець. – Немає простих мисливців у такі часи, – заперечила Соня. – Кожен, хто щось робить проти несправедливості, є частиною великої історії. Решта ночі минула в тихих розмовах. Марк слухав історії мисливців про їхню боротьбу проти графа Альберто, про маленькі перемоги та величезні втрати. Соня час від часу додавала власні коментарі, розкриваючи деталі світу, невідомі Марку. Десь опівночі, коли вогонь почав згасати, а мисливці вляглися спати колом, Соня та Марк залишилися сидіти біля тліючих вуглин. Їхні тіні зливалися на землі. – Чому ти мені все це розповіла? – запитав Марк. Соня посміхнулася. – Бо ти маєш знати. Бо ми тепер частина чогось набагато більшого, ніж просто втеча від графа. Марк кивнув. Щось у її словах змушувало його серце битися частіше. Легенда про Провідників більше не здавалася просто казкою. Вона перетворювалася на карту, на інструкцію до незвіданої подорожі.