Розділ 9. Пошуки союзників

Наступного дня... 

Сонце вже хилилося до обрію, кидаючи довгі золотаві тіні між стовбурами дерев. Марк і Соня ледве пересувалися продовжуючи йти лісовою стежкою – день постійної напруги та холоду виснажив їх.

Соня зупинилася, сперлася на стовбур дерева й заплющила очі. Її плечі ледь помітно тремтіли.

— Соне, ти в порядку? — Марк торкнувся її руки, але дівчина одразу вирвалася.

— Я в нормі, — пробурмотіла вона, намагаючись приховати втому.

Марк перехопив її зап'ястя й м'яко, але наполегливо змусив її подивитися на нього.

— Ти бліда. Ти не їла весь день. І... — він обережно торкнувся її чола. — Гаряча. У тебе лихоманка?

Соня на мить прикрила очі, ніби не хотіла цього визнавати.

— Ми не можемо зупинятися... Розбійники десь неподалік...

— Ти не дійдеш до них у такому стані.

Він не чекав відповіді. Обережно схопив її за плечі та допоміг сісти на вкриту мохом колоду.

— Відпочинь. Я щось знайду, щоб розвести вогонь.

Соня хотіла заперечити, але її сили швидко згасали. Вона лише мовчки кивнула.

Марк роздмухував полум'я, кинувши у вогонь кілька сухих гілок, коли почув слабкий рух за спиною. Соня намагалася підвестися, але ноги її не слухалися.

Він миттєво опинився поряд.

— Слухай, ти вперта, але іноді можна дозволити собі просто… бути людиною.

Соня стиснула губи, не знаючи, що відповісти.

Марк розстебнув свою куртку і простягнув їй.

— Одягни, тобі буде тепліше.

Вона поглянула на нього так, ніби вперше бачила. Її очі були трохи розширеними, а губи тремтіли – чи то від холоду, чи від іншого почуття, якого вона не хотіла визнавати.

— Ти занадто турбуєшся, — пробурмотіла вона, але взяла куртку.

— А ти занадто звикла покладатися тільки на себе, — відповів Марк, всміхаючись.

Соня закуталася, й Марк сів поряд. Їхні плечі торкалися.

Кілька хвилин вони мовчали, спостерігаючи за вогнем.

— Я не завжди була такою, — тихо сказала вона.

Марк здивовано глянув на неї.

— Якою?

— Тією, хто не дозволяє собі довіряти.

Марк не став тиснути. Просто дочекався, поки вона заговорить сама.

— У цьому світі слабкість – це те, чим можуть скористатися інші. Я навчилася бути сильною.

Вона опустила голову, її  волосся впало на обличчя.

— Але ти… ти інший.

Вона підняла погляд, і Марк відчув, як щось глибоке, невидиме проходить між ними, щось, що було поза словами.

Він обережно простягнув руку й відгорнув пасмо її волосся за вухо.

— Ти можеш бути сильною. Але це не означає, що ти маєш бути самотньою.

Соня не відвела погляду.

Це був перший момент, коли вона дозволила комусь доторкнутися не лише до себе, а й до стіни, яку вона вибудувала навколо свого серця.

Марк нічого більше не сказав. Він лише злегка стиснув її руку. І цього разу вона не вирвалася.

І так вони провели час аж до самого ранку.... У двох... В гармонії з природою... 

.............

Ліс здавався нескінченним і моторошним. Марк і Соня просувалися поміж старезних дубів, час від часу озираючись назад, чи не з'являться переслідувачі. Кожен хрускіт гілки, кожен шерех листя змушував їх здригатися. – Скільки ми вже йдемо? – прошепотів Марк, намагаючись вгамувати біль у вивихнутій нозі. Соня зупинилася, уважно вивчаючи місцевість. Її погляд ковзав по деревах, шукаючи орієнтири. – Десь годину, не менше. Нам треба знайти притулок до настання темряви. Марк помітив, як її рука інстинктивно торкається кишені, де лежав таємничий ключ. Після нападу на будинок професора Леонарда вони рятувалися втечею, залишивши батька Соні в полоні графа Альберто. – Твій батько... – почав було Марк, але Соня різко перервала його: – Він живий. Леонард занадто розумний, щоб просто так здатися графові. Раптом з-за густих кущів почулося тихе металеве брязкання. Соня миттєво смикнула Марка за руку, затягуючи в щільні зарості. Вони завмерли, навіть не дихаючи. За мить з-поміж дерев з'явилися постаті. П'ятеро чоловіків у шкіряних куртках, з арбалетами та мисливськими ножами. Їхні рухи були обережними, мов у хижаків. – Розбійники, – прошепотіла Соня. – Ті самі, про яких я говорила. Чоловіки рухалися лісом, час від часу перемовляючись приглушеними голосами. Їхній одяг був потертим, але добре підігнаним, а зброя – начищеною до блиску. – Вони не схожі на звичайних злодіїв, – зауважив Марк. – Бо вони не злодії, – відповіла Соня. – Вони борці за справедливість. У цьому світі влада аристократів придушує будь-який спротив. Ці люди – єдина реальна опозиція графові Альберто та йому подібним. Раптом один з чоловіків підняв руку, подаючи сигнал іншим зупинитися. Він щось почув. Марк відчував, як прискорено б'ється серце. – Хто там? – гучно крикнув літній чоловік з густою сивою бородою. – Виходь, інакше стрілятимемо! Соня глибоко вдихнула. – Я знаю їхню мову. Треба щось робити. – Що ти... – не встиг договорити Марк, як дівчина вже виступала з укриття. – Друзі! – вигукнула вона. – Ми втікачі, нам потрібен захист! Чоловіки миттєво навели на неї арбалети. Сивобородий пильно придивлявся. – Хто такі? Звідки? – Я Соня, дочка професора Леонарда з Ельмонта, – відповіла дівчина. – Мого батька захопив граф Альберто. У повітрі з'явилася напружена тиша. Сивобородий чоловік опустив арбалет. – Леонард? – перепитав він. – Той самий учений, що допомагав нашому загонові три роки тому? Соня здивовано кліпнула. – Ви знали мого батька? – Знали? – чоловік гірко посміхнувся. – Він врятував життя нашому ватажкові. А тепер ми маємо – борг честі. Марк не розумів їхньої мови, але відчував, що атмосфера змінилася. Сивобородий підійшов ближче, уважно розглядаючи їх. – Я Ерік, – представився чоловік. – Командир загону вільних мисливців. А це мої люди. Інші чоловіки потроху розслабилися, опускаючи зброю. Марк помітив, що вони дивляться на нього з цікавістю – особливо той, хто стояв трохи осторонь, молодший за віком, з гострими очима мисливця. – Ви можете нам допомогти? – запитала Соня. Ерік окинув її пильним поглядом. – Залежить від того, що вам потрібно. – Визволити мого батька. Зупинити графа Альберто. У повітрі з'явилася багатозначна посмішка. Ерік переглянувся зі своїми людьми. – Це не просто завдання, – сказав він. – Це майже самогубство. – Але ви підете? – наполягала Соня. Ерік розсміявся. – А ми вже багато років живемо тим, що йдемо туди, куди нас вважають божевільними. Марк відчував, що розпочинається щось набагато більше, ніж проста втеча. Союз з цими людьми може змінити все. Попереду їх чекала довга і небезпечна подорож. І перший крок до порятунку професора Леонарда.