Розділ 8. Втеча в ліси

Ніч була темною і холодною. Марк і Соня мчали лісовою стежкою, позаду них гуркотіли кінські копита та людські голоси. Будинок професора Леонарда лишився позаду – разом із ним і викраденим батьком Соні. – Ми не можемо так просто кинути батька! – вигукнула Соня, її голос тремтів від емоцій. Марк стиснув її руку. Вони тікали на коні, якого вдалося вихопити з кінюшні під час нападу графа Альберто. Кінь важко дихав, його копита вибивали ритм по вологій лісовій землі. – Ми повернемося, – запевнив він. – Але зараз найголовніше – зберегти життя. Твій батько не хотів би, щоб ми загинули даремно. Соня мовчки кивнула. Її обличчя було бліде, очі – повні страху та рішучості водночас. Марк бачив, як вона стискає в руці малий пістолет – дивну механічну конструкцію, що поєднувала в собі риси вогнепальної зброї та стародавніх механізмів її світу. Ліс навколо них здавався живим і небезпечним. Старі дуби простягали гілля, мов костисті пальці, а темрява між стовбурами здригалася від найменшого руху. Марк відчував, як прискорено б'ється серце. – Куди ми прямуємо? – запитав він. Соня на мить завагалася. – У мене є знайомі в лісі. Розбійники. Але не звичайні злодії – вони борються проти графа Альберто та його системи. Марк здивовано підняв брову. – Розбійники? Це безпечно? – Безпечніше, ніж потрапити до рук графа, – відрізала дівчина. – Вони мають власний кодекс честі. До того ж, мій батько колись врятував життя їхньому ватажкові. Раптом позаду почулися звуки переслідування. Гучні чоловічі голоси, брязкіт зброї, тупіт кінських копит. – Вони нас наздоганяють, – прошепотів Марк. Соня різко смикнула повід, і кінь різко звернув убік, стрибаючи через повалені стовбури та густий підлісок. Марк ледве встиг утриматися в сідлі. – Куди ти?! – вигукнув він. – Є потаємна стежка, – відповіла дівчина. – Батько навчив мене всіх лісових шляхів. Вершники позаду здавалися дедалі ближчими. Марк бачив спалахи смолоскипів, чув уривки наказів. То були професійні мисливці, найняті графом Альберто. – Вони хочуть ключа, – прошепотів Марк, торкаючись кишені, де лежав старовинний артефакт. Соня кинула на нього швидкий погляд. – Ключ – це більше, ніж просто шматочок металу. Це прпрохід між світами. Альберто мріє про абсолютну владу, і цей ключ – його шлях до неї. Раптом кінь спіткнувся. Марк відчув різкий поштовх і усвідомив, що вони падають. Земля наближалася з неймовірною швидкістю. Удар. Темрява. Тиша. Коли Марк розплющив очі, над ним схилялося обличчя Соні. Навколо було темно, чути лише шурхіт листя та далекі звуки переслідування. – Ти живий? – запитала вона. Марк спробував підвестися, але відчув гострий біль у нозі. – Здається, вивихнув щиколотку. Соня швидко огляділа місцевість. – Нам треба сховатися. Вони зовсім близько. Допомігши Марку встати, вона підтримувала його, прямуючи крізь темряву лісу. Десь далеко виє вовк, а темні тіні дерев здаються живими істотами, що чатують на кожному кроці. – Ми врятуємо батька, – прошепотіла Соня. – Я обіцяю. Марк мовчки стиснув її руку.

Важкі краплі дощу пробивалися крізь густе гілля, розбиваючись об землю тихими шепітливими звуками. Марк і Соня ледве дісталися схованки — маленької печери між скелями, захованої за густими заростями. Кінь, що виніс їх із хаосу бою, пасся неподалік, втомлено похитуючи головою.

Марк зняв мокру куртку і стріпнув волосся, намагаючись зігрітися. Соня сіла ближче до стіни, тремтячи від холоду, її темно-зелена сукня промокла наскрізь.

— Тобі холодно? — запитав Марк, уже знаючи відповідь.

Вона не відповіла, лише легенько кивнула, зціпивши зуби. Марк миттєво розстебнув свою суху сорочку, яку носив під курткою, і без слів простягнув їй.

— Одягни, інакше завтра тебе зляже лихоманка.

Соня поглянула на нього, ніби вагаючись, але зрештою прийняла сорочку. Її пальці ковзнули по тканині, ледь торкаючись його руки.

— А ти? — запитала вона, вперше показуючи турботу про нього.

Марк усміхнувся, струшуючи головою.

— Я витримаю. Важливіше, щоб ти була в теплі.

Соня зітхнула і почала переодягатися, відвернувшись у бік. Марк теж відвернувся, вдивляючись у темряву лісу. Він намагався зосередитися на звуках ночі, але думки весь час поверталися до Соні.

Коли вона повернулася до нього, його сорочка виглядала на ній занадто великою, рукави спадали на тонкі зап’ястки. Це виглядало… несподівано близько, майже інтимно.

Соня сіла поряд із ним, підтягнувши коліна до грудей.

— Я ще ніколи так не замерзала, — визнала вона тихо.

Марк обережно простягнув руку.

— Іди ближче. Так буде тепліше.

Він чекав, що вона відмовиться, але Соня мовчки пересунулася, і за мить він відчув, як її тіло торкається його плеча. Вона була холодна, як мармур.

— Не думала, що колись сидітиму ось так — у чужій сорочці, біля хлопця, який звалився в мій світ із нізвідки, — пробурмотіла вона.

Марк усміхнувся.

— А я не думав, що захочу залишитися в цьому світі хоча б заради когось.

Соня підняла погляд, і між ними зависла напруга. Її карі очі здавалися темнішими у тьмяному світлі нічного вогню.

— Я рада, що ти тут, — прошепотіла вона, ніби боячись власних слів.

Марк не відповів. Просто стиснув її холодні пальці у своїх. І

Попереду на них чекало багато випробувань, і це було лише початком їхньої подорожі.