Розділ 5. Знайомство з Сонею

Дівчина рухалася впевнено та швидко. Її волосся, зібране в акуратну зачіску, вигідно контрастувало з темно-зеленою сукнею, що мала практичний крій. Вона не боялася Марка, на відміну від інших перехожих, і щось у її погляді говорило про розум і рішучість. – Швидко, – прошепотіла вона, – ці вартові не жартують. Марк озирнувся. Два вартові в темно-синій уніформі наближалися, очевидно, маючи намір його затримати. Їхні руки вже торкалися кобур з дивними на вигляд пістолетами – щось середнє між мисливською рушницею та старовинним механізмом. Вона різко смикнула Марка за руку, затягуючи його в темний вузький провулок, де стояли старі дерев'яні бочки та купи якогось мотлоху. Вони сховалися за купою дощок, і дівчина наказала: – Не видавай жодного звуку. Її голос, незважаючи на молодий вік, звучав авторитетно. Марк відчував запах деревини, вологи та чогось специфічно старовинного – так пахнуть старі міста, де кожен камінь має свою історію. Вартові пройшли повз провулок, голосно перемовляючись: – Якийсь чужинець... дивний одяг... треба доповісти графові. Марк нарешті наважився озватися: – Чому ти допомогаєш мені? Дівчина обернулася, уважно розглядаючи його. Її очі – карі, з легкою сірістю – здавалися набагато старшими за її вік. В них читалася цікавість, але також і обережність. – Мене звати Соня Леонард, – відповіла вона. – А ти, очевидно, не з цього міста. Навіть не з цього світу. Марк здивовано розширив очі. Вона що, знає про портали? – Звідки ти... – Пізніше, – перебила Соня. – Зараз нам треба дістатися мого дому. Батько зможе пояснити більше.

Соня тягнула Марка вузькими провулками Ельмонта, їхні кроки глухо відбивалися від стін старих будинків. Десь позаду чулися голоси вартових, але поступово вони затихли.

– Сюди, – прошепотіла дівчина, різко звертаючи за ріг.

Вони опинилися в темному, напівзруйнованому дворі між будівлями. Марк відчув, як Соня стиснула його руку, притискаючи до холодного кам’яного муру.

– Не рухайся, – тихо попередила вона, вловивши його подих біля свого вуха.

Марк завмер. Їхні тіла майже торкалися одне одного – Соня стояла так близько, що він відчував тепло її шкіри, а її волосся ледь торкнулося його щоки. Він ковтнув повітря, намагаючись не думати про те, наскільки швидко зараз б’ється його серце.

За кілька кроків від них пролунали голоси.

– Ви бачили, куди він побіг?
– Думаю, сюди…

Марк напружився, але Соня міцніше стиснула його руку, даючи зрозуміти: не ворушись. Він відчув її швидке дихання, тепле й уривчасте.

Декілька секунд тиші здалися вічністю. Потім кроки віддалилися.

– Вони пішли, – тихо сказала Соня, але не відразу відступила.

Її обличчя було за кілька сантиметрів від його. У напівтемряві Марк бачив лише відблиски світла в її очах. На мить між ними зависла напруга – майже відчутна, як електричний розряд.

– Хто ти? – нарешті запитав він шепотом.

Соня легенько посміхнулася.

– Та, хто щойно врятувала тобі життя.

Вона відступила першою, розриваючи той невидимий зв’язок, що несподівано виник між ними.

– Нам треба йти, – сказала вона впевнено, ніби нічого не сталося.

Але Марк відчував, що цей момент він запам’ятає надовго.

Решту шляху вони йшли мовчки. Марк намагався не привертати уваги, наслідуючи манеру ходи Соні – впевнену, але не надто демонстративну. Місто Ельмонт вражало своєю архітектурою – дерев'яні будинки з різьбленими віконницями, бруківка, що мала сліди років і старе, каміння, яке здавалося живим свідком історії. Нарешті вони зупинилися перед будинком, який вирізнявся поміж інших. Він був трохи більшим, мав безліч вікон і невеличкий сад з екзотичними рослинами. На дверях висіла табличка з написом "Леонард. Професор історії та стародавніх досліджень". – Заходь, – тихо сказала Соня, – але будь обережний. Тут не все так просто, як здається. Марк відчував, що його очікує щось набагато більше, ніж звичайна розмова. Ключ, який він досі стискав у руці, здавався живим – туман навколо нього то згущувався, то розсіювався, немов намагаючись щось розповісти... Всередині будинку панувала атмосфера наукової лабораторії. Стіни були обвішані старовинними картами, малюнками незрозумілих механізмів. На столах лежали купи рукописів, біля вікна стояв великий телескоп, а поруч – купа старовинних книг. – Батьку! – гукнула Соня. – У нас гість! З-за купи книг з'явився чоловік років п'ятдесяти, з розумними очима та сивіючою бородою. Професор Леонард, здавалося, миттєво оцінив ситуацію. – Звідки ти? – запитав він Марка, навіть не привітавшись. І тоді Марк зрозумів, що почалася найнезвичайніша розмова в його житті...