Розділ 9

Як і кожного ранку, о восьмій задзвонив будильник. Я, щоб не розбудити чоловіка, який поряд ще солодко спав, швидко його вимкнула. Кілька хвилин лежу, щоб повністю прокинутися. Ніжно цілую Генрі, тихо  крокую до вікна.

Відгортаю край коричневої штори: в обличчя вдарило яскраве сонячне проміння, від якого я зажмурилася, але в той же час посміхнулася.

На Тейлора теж потрапило трохи світла: він завовтузився у ліжку, накрився ковдрою з головою. Темна тканина повернулася на своє попереднє місце, занурюючи кімнату в легку тьмяність.

«День обіцяє бути чудовим.» - подумала я, і накинувши халат, спочатку попрямувала у ванну, а після на кухню готувати сніданок.

Ще у коридорі було чутно, брязкіт посуду і шум каво-машини: Річард, рання пташка, як зазвичай, вже не спав.

- Добрий… - почала була я, заходячи в кімнату, але тут же шоковано застигла, - ранок…

На столі стояв букет червоних троянд, дві чашки ароматної кави, запах якої відразу приємно вдарив у ніс, а біля плити порався Вілл – він щось смажив.

- Добрий ранок, Сонечко. – з посмішкою зустрів мене співак. – Я тут нам кави зробив. Знав, що ти скоро прокинешся. – радісно защебетав він, та тут же зупинив себе, вигукнувши, - Ох… поки не забув… Там для Генрі запрошення надіслали на відкриття  ресторану. Це там де я маю виступати на цих вихідних. Зараз принесу. – чоловік вибіг з кухні, а за пів хвилини вже повернувся з конвертом. – Передасиш, будь ласка?

- Ага… - все, що змогла вичавити з себе я. Мене заполонило дивне відчуття… Щось схоже… Схоже…  На дежавю?

«Троянди… кава… конверт…» - проговорила в думках – «Явно щось схоже вже було…»

І тут нарешті я пригадала.

Більше двох років тому

-Тебе там чекає сюрприз.

- Сюрприз? – знову роблю паузу, – Ні, все одно не піду.

- От значить як? Добре. – він прибирає ковдру і піднімає мене на руки.

- Що ти робиш?! – вигукую.

- Не хочеш іти сама значить я тебе понесу, - Річ дивиться мені в очі і посміхається.

- Божевільний! – сміюся.

- Все завдяки тобі, - легенький ніжний поцілунок.

У кухні, на столі, стоїть букет моїх улюблених червоних троянд. Кава забрала у полон все повітря – її аромати розносяться по всій квартирі.

- Річард… - чоловік ставить мене босоніж на кахельну підлогу, - В мене немає слів… Ти… - кинулася я йому на шию.

- Прошу, сідайте місс, - Вілл відтягує один із стільців, і коли я сідаю, ставить переді мною тарілку зі сніданком, - Ось Ваш омлет і кава. Приємного апетиту! 

- Омлет…

***

Думав зробити це трохи пізніше, але раз на те пішло… Я спробую підняти тобі настрій. Маю ще один сюрприз… – захоплено промовляє чоловік і йде кудись.

- Ще сюрприз? Ти будь обережним, бо розбалуєш мене…

- Ну і нехай. Чому б і не розбалувати? – він повертається з конвертом. Протягує його мені.

- Це що? – кручу в руках. Конверт не підписаний, без будь-якого зображення. Чистий.

- Подивися… - хитро промовляє чоловік. 

Заглядаю всередину. Витягаю два невеликих прямокутні листи паперу.

- Це… Це… Квитки на літак до Лондона? – шоковано затинаюся я.

- Ага. Ти казала, що була там лише раз по роботі, що тобі дуже подобається місто, але не було можливості погуляти і роздивитися усе.

- Мар’яна, з тобою все добре? – Річ кладе руку трохи нижче мого плеча.

- Так, так, просто… задумалася…

- Про що, якщо не секрет?

- Та так… дрібниці. – «Дивно це все…» - відходжу від нього, наливаю склянку води, з кришталевого глечика.

- Ну, гаразд. Сідай. Зараз буде готовий омлет. Будеш снідати?

- Омлет? – мало не випльовую воду, - Ну це вже геть не смішно. Мене це починає лякати… – пробурмотіла я під ніс.

- Що ти кажеш?

- Ні-нічого… Просто думки в голос… Дякую, за пропозицію, але ні. Я просто вип’ю кави. – спробувала посміхнутися я.

- Даремно. Ти ж знаєш, я готую найкращий омлет у світі! – піднявши силіковану лопатку догори, говорить він, - Але як хочеш.... Мені більше буде.