Розділ 4

За репетиціями і роботою дні пролітали душе швидко.

Вже було записало половину пісень, команда по трохи готувалася до зйомки кліпів, та вже розпочала планування туру.

Я завжди підтримувала й хвилювалася за друзів і чоловіка, але тепер, будучи частинкою цього процесу, всі емоції зовсім перевалювали за край.

Хоча це ще були дрібниці.

Справжній переворот в мені відбувся, коли одного дня, снідаючи разом в саду, Макс сказав:

- Ну що, місіс Тейлор, готова зробити перший крок у своїй можливій кар’єрі співачки? Сьогодні будемо записувати першу твою пісню.

- Кар’єрі… співачки? – розгублено протягнула я.

- Саме так. Тобі ж подобається співати? – запитав Гарді.

- Так… - несміливо відповіла я.

- Репетиції, атмосфера навколо, студія, всі емоції, які отримала за ці дні, сподобалися тобі? – запитав Генрі.

- Так.

- Тоді чому ні? – продовжив Тейлор. – У тебе все вийде. Тим більше, що ти не сама. Глянь, яка група підтримки, вчителів навколо.

- Просто, мені трохи страшно… І…

- Ще раз: тобі подобається співати? – повторив Рейнольдс.

- Дуже подобається.

- От і все. На цьому й зупинимося. – сказав Гарді. – Незабаром приїде команда і беремося до роботи.

Я глянула на кожного з учасників групи – вони посміхалися.

- Все буде добре, Маленька. – поцілувавши мене в лоб, впевнено промовив мій чоловік. – У тебе все вийде.

***

- Ну що ж, Генрі, Мар’яна, прошу до мікрофонів. – сказав наш звукорежисер – Робі.

- Ох… - нервово потерла руки я.

- Не хвилюйся. Все пройде прекрасно. У тебе дуже гарний голос. – посміхнувся співак, а за тим притягнув мене в обійми. – Просто віддайся процесу, кайфуй. Тим більше, я ж буду поряд.

- Добре… - зі спробою посмішки, видихнула я.

Ми підійшли до мікрофона. Одягли навушники.

Я опустила голову, глибоко вдихаючи і видихаючи - намагалася втамувати себе. Та раптом відчула легкий, ніжний доторк – Генрі взяв мене за руку. Я глянула на наші сплетені пальці. Підвела погляд на нього. Відчуття, ніби всі процесу організму зупинилися – я не відчувала власного тіла. Тільки серце несамовито калатало.  

Заграла музика. Тейлор почав співати, все ще дивлячись на мене.

Вслухаюся ще більше. Закриваю очі. Пропускаю пісню крізь себе ще глибше. Все навколо стає невидимим, непомітним.

Легкі, ніжні ноти фортепіано розпочинають другий куплет. Вступаю я.

Прокинулася зранку, поряд ти ще спиш.

Дивлюся я на тебе, і не знаю –

Чи то наснилося мені це лиш,

Чи то я зовсім розум вже втрачаю?

Ледь-ледь, тихенько доторкнусь,

Тихенько, ледь-ледь поцілую.

Сама собі в думках всміхнусь.

У пам’яті момент цей закарбую.

Музика стала більш емоційною: додалося більше акордів фортепіано та гітари, гучніше зазвучав ритм барабану. Приспів.

Повертаю погляд на Генрі.

Тебе люблю всім серцем, сильно, ніжно!

Напевно, ось воно, що пишуть у книжках?

Можливо, буде це комусь звучати смішно…

Та байдуже! Ми заховаємось в зірках.

Ох… Як же мене накрило…

На очах проступили сльози. Тепер то я точно нікого і нічого навкруги не помічала. Тільки його. Тільки Генрі Тейлора, який колись був моїм кумиром, пісні якого із захопленням слухала, а тепер вже чоловіком, якого я до нестями любила.

Вся команда тихо спостерігала за нами, і навіть, коли пісня закінчилася, ще деякий час панувала тиша.

- Я люблю тебе, місіс Тейлор. - прошепотів Генрі.

- А я люблю тебе, містер Тейлор. – так само пошепки промовила я.

- Супер! – почувся радісний голос Макса.

- Та не те слово! – промовив Робі, піднявшись зі свого місця за пультом, коли ми вийшли з «акваріума», – Ви такі неймовірні…

- Дякую. – сором’язливо сказала я.

- Ага… неймовірні… - закотив очі Річ.

- Щось не так?

- Ні… Ні… Ти справді молодець, Сонечко. Ви вдвох молодці…

«Щось Річард дивно себе поводить…»