Розділ 2

Вже котру ніч мене накриває спогадами про тебе…

Ти мене зовсім не помічаєш, а я ж постійно на тебе дивлюся. Куди не повернуся – повсюди ти.

Я довго обманював себе, тримав на замку, але воно проривається. Я вже не знаю що з цим робити…

Що робити з трепетом, який у мене викликає згадка про те, як ти співала на кухні, готуючи сніданок чи вечерю, смішно пританцьовуючи при цьому?

Що робити з посмішкою, яка кожен раз з’являється на обличчі, коли згадую, як ти захоплено дивилися фільм, прижавшись до мене. Коли плакала під час чуттєвих, сумних моментів, і голосно сміялася, якщо це була комедія?

А те, коли я пив на балконі каву, а ти підкрадалася з-заду і обіймала мене.

Коли ми гуляли в парку, і потрапили під страшну зливу. Та як би я не намагався затягнути тебе під дах, ти не хотіла ховатися. Ти раділа, що ішов дощ, ти раділа заходу сонця, снігу, смачному морозиву чи десертам.

Чому, хоч і пройшло вже так багато часу я досі це все пам’ятаю? Чому я пам’ятаю твій запах, який так хочу знову відчути? Чому так яскраво пам’ятаю твої закохані погляди на мене?

Інколи мені сняться сни, де я досі бачу твої очі… А потім прокидаюся і в мене врізається жорстока реальність – це всього лиш видіння. Це те, що я хочу бачити, але чого немає насправді.

Зараз ти так дивишся на іншого… Ти вийшла заміж… І в мене теж стосунки… Типу стосунки. Я не люблю її. І та яка була перед цією теж не любив… Після тебе я нікого не любив.

А тебе я люблю?

Це просто ностальгія чи я справді досі тебе люблю?

Одне знаю точно: я був таким дурнем. Я знаю, що я сам все зіпсував, сам привів до нашого розставання, і до того що сталося.

Пізно, занадто пізно показуватися тобі на очі таким. У цьому немає сенсу. Ти кохаєш іншого. А отже, я маю тримати себе в руках. Я маю тримати ці двері закритими. Мені треба, скільки є сили, стриматися, щоб навіть почувши, що хтось стукає в ті двері, залишатися глухим і ні в якому разі, навіть трішки не привідкрити їх.

Тож? Я люблю тебе?

Так, люблю… Люблю, на скільки, що викину ключ від тих дверей в океан, щоб його віднесло течією, а разом із ним мої почуття. Я викину його, щоб не вийти з-за тих дверей і не потривожити твоє щастя, твій спокій.

А тепер, перед тим як позбавитися цього ключа, я дозволю собі в останнє промовити це:

- Я люблю тебе… - пролунав сумний шепіт в пустій темній кімнаті. – Я люблю тебе…