Глава 9. Вашингтонський вузол

Вашингтон наприкінці лютого нагадував стару гравюру: сірий, суворий і наскрізь просякнутий крижаною вогкістю Потомаку. Я стояв біля панорамного вікна на верхньому поверсі будівлі Міністерства юстиції, дивлячись, як крихітні автомобілі внизу завмирають у нескінченних заторах. У цьому місті все було зав’язане на русі, але ніхто ніколи нікуди не встигав вчасно.

Двері за моєю спиною тихо зашипіли, впускаючи Волтера Гейза. Він не став сідати в крісло, а просто підійшов і став поруч, вдивляючись у туман над Капітолієм.

— Артур Пенхалігон учора виписався з клініки, — не обертаючись, промовив він. — Ми стерли з його пам’яті останні три години того вечора за допомогою медикаментозної амнезії. Офіційно: він став жертвою збройного пограбування, пережив сильний стрес, а раритет було знищено під час вибуху газу в колекторі. Страховку виплачено в повному обсязі. Він багатий, вільний і нічого не пам’ятає. Це був найкращий подарунок, який ми могли йому зробити.

— А як щодо «Дев’яти кіл»? — запитав я, розглядаючи своє відображення у склі. На щоці все ще жовтів синець, нагадуючи про зустріч із капотом джипа.

Гейз усміхнувся — сухо й безрадісно.

— Ми дістали з дна каньйону уламки. Артефакт розколотий на три частини. Енергетичне тло зникло, тепер це просто дорогий лазурит. Але наші аналітики з АНБ у паніці: «Ешелон» зафіксував потужний сигнал, який пішов у космос у момент вибуху. Наче ключ, перш ніж зламатися, відправив повідомлення виробнику.

Я повільно повернувся до нього.

— Хочете сказати, що Вавилон — це не кінцева станція?

— Хочу сказати, Максе, що ми граємо в шахи з гросмейстерами, яких навіть не бачимо. І нам потрібні ті, хто вміє перевертати дошку, коли правила стають смертельними.

Він поклав на підвіконня чорне шкіряне портмоне. Усередині тьмяно блиснув золотий жетон із орлом і написом: «Department of Justice. Office of Public Integrity».

— Відділ боротьби з корупцією — це лише вивіска, — продовжив Гейз, знизивши голос. — Твоє завдання — шукати сліди озону там, де політики говорять про «прогрес». Ти полюватимеш на тих, хто намагається приручити технології, які нам не належать. Ти — наш запобіжник, Варді.

Я взяв жетон. Він був важкий і холодний.

— У мене буде право на «снайперський постріл» без погодження з Вашингтоном?

Гейз подивився мені просто в очі.

— У цьому відділі ти сам собі і суддя, і виконавець. Але пам’ятай: якщо ти схибиш, наступну стрілу випустять у тебе. І цього разу я не пришлю гелікоптери.

Я сховав жетон до кишені й попрямував до виходу. Уже біля дверей я озирнувся.

— Волтере, ще дещо. Кава в цій будівлі — гидота. Якщо я тут залишаюся, мені потрібна нормальна кавомашина і доступ до архівів дядька Джуліана без купюр.

— Розпоряджуся, — кивнув Гейз. — Ласкаво просимо до пекла, Максе.

Я вийшов у коридор, відчуваючи, як звична вага кобури під пахвою додає мені впевненості. Вашингтон вирув, плів інтриги й брехав сам собі, не підозрюючи, що під його бруківкою все ще б’ється відлуння стародавнього Вавилона.

Я поправив комір пальта й натиснув кнопку ліфта. Приватний детектив Макс Варді справді помер у горах. Але спеціальний агент Варді щойно отримав свій перший ордер. І, судячи із запаху озону, який, здавалося, переслідував мене навіть у стерильних коридорах Мін’юсту, нудьгувати мені не доведеться.