Глава 8. Інтереси держави

Я підвівся, похитуючись, мов п’яний. Кожен рух віддавався у скронях ковальським молотом, а в роті стояв стійкий присмак паленої міді — вірна ознака того, що іонізоване повітря пропалило слизову аж до самих рецепторів. Я навкарачки підповз до самого краю урвища, туди, де свіжий рваний край дороги йшов у нікуди.

Навколо розстелялася велична й байдужа порожнеча Монтани. Гори, загорнуті у важкі снігові мантії, здавалися застиглими титанами, які лише на мить розплющили очі, щоб поглянути на нашу метушню, а потім знову поринули у віковічний сон. Там, далеко внизу, серед хаотичного нагромадження скель і понівеченого матового металу позашляховиків, ще пульсувало згасаюче індигове сяйво. Воно билося, як серце вмираючого бога, але швидко тьмяніло, поглинене холодом каньйону, мов розпечене вугілля, кинуте в крижану воду.

Природа завжди бере своє. Ми можемо викривляти простір і зламувати іоносферу, але зрештою все зводиться до гравітації та ентропії. Це синє світло виглядало тут чужорідним, як синтетична фарба на незайманому полотні.

Артур лежав за кілька футів від прірви. Його дороге кашемірове пальто було обпалене й перетворилося на лахміття, обличчя подряпане крижаною крихтою, але груди рівномірно здіймалися. Я підхопив його під пахви й відтягнув до скелі, відчуваючи, як у мене самого підкошуються ноги від пережитого енергетичного удару.

— Усе скінчено, Артуре. Ключ втрачено, — прохрипів я, дивлячись у його порожні, розширені від шоку очі.

У цей момент небо над нами буквально розкололося. Рев турбін важких «Чинуків» і пронизливий свист лопатей ударних гелікоптерів миттєво заглушили останнє завивання вітру. Сліпучі промені пошукових прожекторів розітнули нічну темряву, перетворивши засніжений серпантин на стерильну театральну сцену просто неба. З неба, мов чорні краплі, на тросах посипалися десантники у матово-чорному спорядженні. Жодних знаків розрізнення, жодних прапорів — лише та хижа, відточена виправка, яку неможливо ні з чим сплутати. Еліта з еліт, привиди на службі бюджету.

За хвилину мене вже жорстко, за всіма правилами антитерористичного протоколу, притиснули обличчям до крижаного, забризканого брудом капота мого «Мустанга». Холодний метал обпік шкіру, а в потилицю звично вперлося дуло гвинтівки.

— Чисто! Об’єкт один локалізовано, Об’єкт два при свідомості! — вигукнув хтось у мене над головою.

Із гелікоптера, що приземлився, вийшла людина. Його довге кашемірове пальто виглядало виклично недоречно серед цього снігового пекла й порохової гарі. Мій колишній куратор, заступник директора ФБР Волтер Гейз. Він підійшов до самого краю урвища, байдуже зазирнув у чорну безодню, де остаточно згасло «Серце Вавилона», а потім повільно повернувся до мене. У його очах не було ані тіні гніву, ані проблиску радості — лише крижаний розрахунок гросмейстера, в якого з дошки помилково зміли ключову фігуру.

— Максе Варді... — Гейз розчаровано похитав головою. — Ти завжди мав рідкісний талант перетворювати витончені багатоходові операції на п’яну бійку в дешевому барі. Ти хоч на секунду замислювався, що саме зараз зробив? Ти відправив у прірву технологію, заради якої три найбільші розвідки світу гризли одне одному горлянки останні десять років.

— Я врятував людину, Волтере, — я спробував сплюнути кров, але вона лише розмазалася по підборіддю. — І я не дав вашим «привидам» перетворити світ на цифрову колонію з дистанційним керуванням. Якщо ціна цього — шматок сяючого каменю в стічній канаві, то я готовий заплатити.

Гейз підійшов ближче, і його голос став улесливим, майже академічним.

— Ти мислиш категоріями детектива з бульварних романів, Максе. А ми вивчали «Гіпотезу резонансного захоплення». Ти думаєш, «Серце» — це просто флешка з кодами? Андерсен не договорив тобі найголовнішого. Згідно з теорією доктора Даунінга, цей артефакт — біоелектричний атенюатор. Він використовує магнітне поле Землі як несучу частоту, щоб модулювати когерентні коливання в нейронних мережах людства. Це не «прослушка», Максе. Це «ефект сотих мавп» на стероїдах. Якщо подати через «Серце» потрібний когнітивний патерн, можна викликати синхронну зміну переконань у мільйонів людей одночасно, минаючи стадію критичного осмислення. Ми вели «Дев’ять кіл» через цей артефакт роками, чекали, поки вони відкалібрують систему й відкриють свої головні шлюзи. Ми хотіли забрати вже готову мережу керування.

Ось воно. Старий добрий порядок через поневолення волі. Вони не хотіли знищити вірус контролю — вони хотіли стати його єдиними власниками. Світ без конфліктів ціною перетворення людства на слухняне стадо зі спільною «прошивкою».

— Керування через шишкоподібну залозу? — я згадав слова Цвіркуна про кальцифікацію. — Ви хотіли не просто чути думки, ви хотіли їх диктувати. Стара добра «квантова сугестія»?

— Ми хотіли порядку, — відрізав Гейз. — Стабільності у світі, який тріщить по швах. Ми вивчали «інтерференцію свідомостей». Уяви суспільство, де немає конфліктів, бо у всіх одна й та сама «базова прошивка» безпеки. А тепер усе це лежить на дні каньйону під тоннами граніту.

Він замовк, дивлячись на Артура, якого оперативники в білих халатах уже пакували у високотехнологічну термоковдру.

— Ти поквапився, Максе. Дуже поквапився. Але є одна проблема... Згідно з теорією Андерсена, прямий контакт із «голим» резонансом кристала мав перетворити твій мозок на яєчню. Твій епіфіз мав луснути від перевантаження. А ти стоїш на ногах. Ти єдиний живий свідок процесу «квантової дегеренції». І ти єдиний, хто бачив їхні обличчя без викривлювальних фільтрів «Ешелону».