Глава 7. Уламки реальності

Я притиснувся щокою до холодного металу позашляховика, що пахнув паленим мастилом і їдким озоном. Палець на спусковому гачку завмер, злившись із полімером руків’я в одне ціле. Вдих — на глибокій затримці, видих — наполовину, рівно настільки, щоб приборкати тремтіння в грудях.

Увесь світ, з усіма його давніми змовами, цифровими богами та замерзлими лісами Монтани, звузився до тонкого перехрестя прицілу. У центрі цього кола була пульсуюча індигова цятка на стику стулок срібного футляра в руках Артура. Повітря між мною і ціллю тремтіло, викривлюючи простір, мов несправна лінза.

В академії нас учили, що стрільба — це математика. Відстань, вітер, деривація. Але ніхто не вчив стріляти в «неможливе». Повітря між мною і ціллю тремтіло й згиналося, наче марево над розпеченим асфальтом, хоча навколо стояв лютий мороз. Простір викривлювався, перетворюючи пряму траєкторію кулі на лотерею.

— Пробач, Артуре, якщо страховка цього не покриє, то я тим більше, — ледь чутно прошепотів я й плавно, майже ніжно натиснув на спуск.

Важка куля влучила точно в замок. Пролунав не звичний дзенькіт металу, що розлітається, а низькочастотний, утробний гуркіт, від якого миттєво занили зуби, а перед очима попливли багряні плями. Футляр не просто відкрився — його буквально вивернуло навиворіт невидимою, лютою силою.

Лазуритове «Серце» впало в незайманий сніг. Воно не розбилося. Навпаки, спалахнуло сліпучим, отруйно-індиговим світлом, що прорізало нічну пітьму на багато миль довкола.

Навколо кристала за частку секунди утворилася сфера іонізованого повітря, що гуділа, мов несправний трансформатор. Природа довкола почала божеволіти:

• Сніжинки, потрапляючи в радіус сяйва, не танули — вони перетворювалися на електричні іскри.
• Вітер, який щойно вив у соснах, раптом стих, замінений неприродним вакуумним втягуванням.
• Скелі, що стояли тут мільйони років, тепер здавалися хиткими, ніби намальованими на старій кіноплівці.

Енергія каменя, позбавлена стримувального бар’єра, замкнулася в паразитний цикл, пожираючи саму реальність. Оперативники «Дев’яти кіл» завмерли, перетворившись на чорні силуети на тлі синього сяйва. Їхні високотехнологічні браслети почали викидати снопи фіолетових іскор, згораючи разом зі шкірою. Мій план зі снайперським пострілом спрацював лише наполовину: я позбавив їх контролю, але перетворив вузьку дорогу на зону абсолютного фізичного хаосу.

— Він заблокував частоту! Резонанс нестабільний! Поле схлопується! — вигукнув один з оперативників, марно прикриваючи обличчя рукою від нестерпного, випалюючого сітківку сяйва. — Вилучити об’єкт вручну! Швидко, поки нас не розтілило!

Вони кинулися до сяючого каменя, наплювавши на будь-яку обережність і дисципліну. Артур, повністю дезорієнтований, оглушений і засліплений, стояв у самому епіцентрі цього шторму. Я шкірою відчув: за секунду вони просто знесуть його, розчавлять, заберуть кристал і активують аварійну екстракцію, залишивши нас із Пенхалігоном догорати на цьому обмерзлому уступі.

Я бачив його обличчя — маску первісного жаху. У цей момент він не був спадкоємцем Пенхалігонів. Він був просто наляканою людиною, що потрапила в жорна історії. І якщо я не натисну кнопку зараз, ці «чистильники» просто зітруть його в порох разом із каменем.

У мене не залишилося ні секунд, ні вибору. Я вихопив другий пульт детонатора.

— Лягай, Артуре! У сніг! Обличчям у замет! — загорлав я так, що остаточно зірвав зв’язки, і мій крик потонув в електричному тріску артефакту.

Пенхалігон, керований радше древнім тваринним інстинктом самозбереження, ніж розумінням ситуації, упав обличчям униз у глибокий сніг, закривши голову руками. Я натиснув кнопку.

Другий заряд детоніту, закладений мною під самісінький край дорожнього полотна, спрацював не з гуркотом, а з глухим, вібруючим ревом, який передався радше підошвам моїх чобіт і кісткам, ніж барабанним перетинкам. Увесь край скелі, уже підточений озоновим жаром, мікровібраціями артефакту та багаторічною ерозією, просто перестав чинити опір гравітації. Величезний шмат асфальту разом з оперативниками, їхньою дивною зброєю і шалено пульсуючим «Серцем Вавилона» повільно, майже урочисто, відколовся від масиву гірського хребта.

Я заворожено дивився, як цей фрагмент нашого світу, оповитий синім полум’ям, безшумно ухнув у бездонну чорну прірву. Ні криків, ні брязкоту металу — лише синя іскра, що повільно згасала в глибині, поки не злилася з темрявою.

Тиша, що настала після вибуху, була абсолютною, моторошною й важкою, якщо не рахувати тонкого, настирливого дзвону у моїх вухах. Вона тиснула на барабанні перетинки сильніше, ніж гуркіт лавини.

Я підвів голову до неба. Хмари розійшлися, і на нас глянули холодні, байдужі зорі. Їм було байдуже, що тут щойно ледь не розірвали тканину буття. Для Всесвіту ми були лише короткочасним спалахом озону на засніженому камені.

Ми перемогли? Чи просто відклали неминуче? Артефакт унизу, у прірві, яку не виміряти звичайними приладами. «Дев’ять кіл» втратили слід, але вони не вміють пробачати. Я почувався порожнім, як використана гільза.

Лише рідкий, спокійний сніг продовжував падати з байдужого неба, дбайливо засипаючи рваний, димлячий край дороги. Він укривав шрами на скелі й на моїй душі, ніби намагаючись загоїти рану, завдану самій реальності.