Глава 6. Танці в хмарі озону

Я вийшов від професора з важким відчуттям, ніби мені в кишені насипали свинцевого дробу. Нічне повітря вдарило в обличчя, мов мокрий крижаний рушник, миттєво вимітаючи з легень запах книжкової плісняви. Місто здавалося вимерлим, декорацією до фільму, який забули зняти з прокату, але я шкірою відчував присутність чужих очей. У мене було два шляхи: довіритися ФБР, які з великою ймовірністю самі були лише відполірованими шестернями цієї глобальної машини, або спробувати перерізати дроти самотужки.

У світі, де кожен електронний лист — це відкрита книга для «Ешелону», єдиним надійним сейфом залишається твоя власна черепна коробка. І навіть вона зараз здавалася мені не надто надійною.

Перш ніж я встиг зважити шанси, телефон у кишені дрібно завібрував. Коротке повідомлення від Дрейфуса спалахнуло на екрані, полоснувши по очах різким світлом: «Федерали забрали Артура. Його везуть у гори. Сектор 4. Схоже, ти мав рацію, Максе. Це не страховка. Це змова. Будь обережний, за мною теж “хвіст”».

Я перевірив магазин свого «Ґлока», відчуваючи звичну, заспокійливу вагу металу. Раптом різкий, колючий запах озонової гарі знову торкнувся нюху, хоча вулиця була абсолютно порожня. Вони були тут. Вони стежили за кожним моїм вдихом, використовуючи ті самі «Ключі», які я так відчайдушно намагався вирвати з їхніх рук.

— Ну що ж, — сказав я в порожнечу, поправляючи комір куртки. — Подивимось, як ваша хвалена квантова фізика впорається зі старим добрим свинцем дев’ятого калібру.

Я чудово розумів, що лобова атака на обсерваторію — це не просто самогубство, а швидка й безславна утилізація. Якщо у них в арсеналі технології, здатні стирати людей із реальності, то мої шанси пройти через головні ворота дорівнювали абсолютному нулю. Серпантин «Вовчий Ікло» був моєю єдиною, божевільною ставкою. Там, де дорога звужується до однієї смуги, затиснута в лещатах між прямовисною гранітною скелею та бездонною прірвою, вся міць «Дев’яти кіл» буде обмежена старими добрими законами земної механіки.

Я гнав свій старий «Мустанг» обледенілим шосе. Двигун надривно ревів, а кузов тремтів від граничного напруження. Навколо розстилалася дика Монтана — тисячі акрів байдужого льоду й чорних скель, яким було глибоко байдуже на Вавилон, АНБ і долю одного приватного детектива.

У багажнику, глухо стукаючись один об одного, перекочувалися дві шашки промислового детоніту — «прощальний подарунок» від знайомого з гірничопрохідницької артілі. «На випадок, якщо двері до істини виявляться надто міцними», — жартував він тоді. Зараз мені було зовсім не до жартів.

Діставшись чотирнадцятого кілометра, я загасив фари. Вітер тут вив, мов зграя поранених звірів, а колючий сніг різав обличчя, наче бите скло. Чіпляючись за виступи закляклими пальцями, я видерся схилом до масивного гранітного козирка. Він нависав над дорогою, тримаючись, здавалося, лише на чесному слові та віковій ерозії.

Я гарячково заклав заряди у тріщини скелі. Руки майже не слухалися від холоду, але первісний азарт мисливця грів краще за будь-яке віскі.

— Ну ж бо, виродки, покажіться, — прошепотів я, припавши до окуляра тепловізора.

Через нескінченні двадцять хвилин унизу спалахнули вогні. Три важкі чорні позашляховики йшли щільною групою, розрізаючи хуртовину потужними світлодіодними променями. Жодних номерів, жодних знаків — лише матовий блиск посиленої броні та ледь помітне високочастотне мерехтіння антен на дахах. Найімовірніше, у середньому лімузині везли Артура. І «Серце».

Коли головна машина зрівнялася з міткою, я натиснув кнопку.

Гуркіт вибуху миттєво поглинув потужний рев лавини. Тисячі тонн каміння й льоду обрушилися на дорогу просто перед радіатором першого джипа. Конвой опинився замкненим на крихітному клаптику між кам’яним завалом і краєм урвища.

Я скотився вниз схилом і з важким стуком приземлився на дах останнього позашляховика. Вихопив із-за пояса саморобну електромагнітну гранату — «цифрову евтаназію» від Андерсена.

Яскравий, сліпучо-білий спалах.

Уся електроніка в машинах вигоріла миттєво. Фари згасли, двигуни захлинулися. У тиші, що настала, було чути лише тріск охолоджуваного металу та свист вітру.

Важкі двері позашляховиків зі скрипом розчинилися. З них посипалися люди в тій самій обтислiй сірій формі, яку я бачив у маєтку Пенхалігона. У їхніх руках були не гвинтівки, а дивні матові пристрої — гібриди арбалета та рейкотрону.

— Варді! — пролунав різкий голос із динаміка, відлуння якого заметалося між скель. — Ти робиш фатальну помилку. Ти намагаєшся боротися із самою еволюцією!

Я перекотився за масивне колесо за мить до того, як перша безшумна стріла-болт прошила борт машини навиліт, залишивши ідеально рівний, оплавлений отвір.

— Еволюція не краде брязкальця у переляканих колекціонерів! — крикнув я, навмання випускаючи три кулі у відповідь.

Крізь пелену снігу я побачив Артура. Його грубо витягли з другої машини. Він був блідий, мов полотно, а в його тремтячих руках був той самий срібний футляр. У цей момент я зрозумів: він не був для них просто заручником. Він був деталлю. Він був біологічним інтерфейсом. Його вели до самого краю урвища, де простір уже починав поводитися неприродно.

— Максе, тікай! — закричав Артур, але його голос обірвався на високій ноті.

Повітря навколо нас раптом стало густим і в’язким, мов патока. Запах озону став нестерпним, викликаючи нудоту й металевий присмак на язиці. Простір над прірвою почав тремтіти й викривлюватися, мов марево над розпеченим шосе. «Серце Вавилона» всередині футляра прокинулося — воно пульсувало густим, зловісним синім світлом, забарвлюючи сніг у колір нічного неба.