Глава 4. Скляний слід

Дрейфус примчав так швидко, ніби його патрульний «Форд» мав здатність до квантової телепортації, ігноруючи закони фізики та всі світлофори округу. Шини верескнули по вкритому льодом гравію під’їзної алеї, здійнявши хмару колючого снігового пилу, яка на мить сховала машину з поля зору. Він вискочив із салону, не чекаючи повної зупинки двигуна, і грюкнув дверцятами так, що з найближчих сосен посипався іній.

Його обличчя, підсвічене мертвотно-білим світлом фар, виражало всю гаму почуттів — від гострого бажання виписати мені штраф за хибний виклик до майже релігійної надії, що я нарешті скоїв щось настільки протизаконне, що він зможе запроторити мене за ґрати до кінця десятиліття.

— Варді, клянуся всіма святими, якщо ти викликав мене посеред цієї клятої крижаної ночі лише для того, щоб показати, як мальовничо падає сніг на маєток твого збанкрутілого клієнта, я особисто замкну тебе в камері з хлопцями, які щиро вірять, що вони — реінкарнації Наполеона, — прогарчав він, важко дихаючи. Пара з його рота виривалася густими хмарами, змішуючись із їдким димом дешевих сигарет, якими від нього завжди тхнуло.

Я не відповів. Мовчки натиснув кнопку свого тактичного ліхтаря, і потужний, хірургічно холодний промінь розітнув темряву. Повільно провів світлом по ланцюжку глибоких слідів таємничого гостя, що тягнулися від воріт і раптово, ніби обрізані бритвою, обривалися посеред незайманої кучугури.

Дрейфус підійшов ближче, бурмочучи щось нерозбірливе про мою «драматичну натуру», але раптом замовк. Тиша стала важкою, майже відчутною. Світло ліхтаря вихопило в центрі замету ідеальне коло заскленілої, почорнілої землі діаметром близько півтора метра.

— Що це, Максе? — він повільно присів навпочіпки, і його голос в одну мить утратив усю показну зверхність. Він простягнув руку в рукавичці, боячись торкнутися обпаленого краю. — Схоже на точковий удар блискавки. Неймовірної сили. Але подивися вгору — небо чисте, жодної хмаринки, лише кляті зорі.

Я дивився на це коло й відчував, як залишки моєї віри в раціональний світ розсипаються на порох. Природа не створює ідеальних окружностей з оплавленими краями посеред хуртовини. Це була робота технології, яка робить сучасні дрони схожими на дитячі іграшки.

— Подивися на краї, Дрейфусе. Сніг не просто розтанув — він зазнав миттєвої термічної обробки такої колосальної сили, що кремній у ґрунті сплавився, перетворившись на фульгурит. Це не природа. Це фізика, якої нас не вчили в академії.

Я дістав із внутрішньої кишені прозорий пластиковий пакет із важким бронзовим наконечником стріли.

— А це я знайшов у сейфі Пенхалігона. Сам старий зараз у глибокому відключенні в кабінеті, сейф розкритий без жодної подряпини на електронному замку. З інструментів — лише тиша. Єдиний свідок — я, і в мене, чорт забирай, стріляли зі зброї, яка виглядає старшою за цю країну, але пробиває морений дуб, як мокрий картон.

Дрейфус обережно взяв пакет, піднісши його майже до самого обличчя. У тривожному, пульсуючому синьо-червоному світлі поліцейських «мигалок», що фарбували сніг навколо нас у кольори дешевого нуару, гравіювання на бронзі здавалося живим. Три переплетені зміїні кільця, що кусали одне одного за хвости.

Обличчя Дрейфуса цієї миті здалося мені значно старішим, ніж зазвичай; глибокі зморшки довкола рота проступили ще виразніше.

— «Дев’ять кіл», — майже беззвучно промовив він, і я відчув, як по його спині пробіг озноб. — Чорт забирай, Максе. Я чув про цей знак лише раз, коли копирсався в архівах того секретного спецвідділу, який розформували з такою помпою ще до того, як ми з тобою отримали свої перші жетони. Про них говорили пошепки. Це були «чистильники» найвищого рівня. Привиди, що живуть усередині державної системи, але не підкоряються нікому, крім власної тіні.

— Тепер ці привиди повернулися з небуття, і їм, схоже, потрібне «Серце Вавилона», — я вимкнув ліхтар, занурюючи маєток у сутінкову імлу. — І якщо вони використовують подібні технології для «екстракції» своїх оперативників просто з місця злочину, значить ставки в цій грі піднялися значно вище, ніж сума страховки на жалюгідні п’ять мільйонів.

Дрейфус повільно підвівся, окинув поглядом величний і тепер моторошно безмовний особняк, а потім подивився просто мені у вічі. Він був старим копом і чув запах біди за милю. Зараз пахло не просто підпалом чи витонченою крадіжкою — у повітрі виразно висів важкий металевий присмак державної зради.

— У тебе є рівно одна година, Варді. Забирайся до свого божевільного професора, поки сюди не нагрянули хлопці у федеральних костюмах із непроникними обличчями. Якщо вони застануть тебе тут, я не зможу пояснити твою присутність «щасливим збігом».

Він підійшов ближче й знизив голос до шепоту:

— Для них ти — зайвий свідок, прикра перешкода в рівнянні. А свідків вони стирають так само ефективно й безслідно, як цей сніг усередині кола. Забирайся, Максе. Негайно.

Я кивнув, відчуваючи, як адреналін змінюється холодною рішучістю. Я не став чекати, поки вогні федеральних машин розріжуть горизонт. Мій шлях лежав назад, у запилений підвал доктора Андерсена. Якщо хтось і знав, як зупинити «Дев’ять кіл», то лише людина, яка колись сама допомагала будувати їхній «Ешелон».

Я розвернувся й рушив до своєї машини, намагаючись не дивитися на чорне небо, де серед зірок ховалося те, що перетворило звичайний сніг на мертве скло.