Глава 3. Друга тінь

Я рухався безшумно, переносячи вагу на зовнішній бік стопи, як учили в академії. У порожніх коридорах особняка ця навичка була єдиним, що відділяло мене від перетворення на зручну мішень. Пістолет у правій руці здавався природним продовженням тіла, ліва була вільна — для захоплення, дверей або щоб притримати стіну, якщо будинок знову вирішить хитнутися під поривом вітру.

У холі, як і раніше, цокав старовинний годинник.

Тік-так. Тік-так.

У цій дзвінкій порожнечі звук здавався пульсацією розкритої артерії. Час тут ніби зациклився, перетворившись на замкнену петлю, де минуле Вавилона і майбутнє розвідки злилися в один кошмарний «зараз».

Двері до кабінету Пенхалігона були прочинені. Вони не скрипіли — петлі були щедро змащені, що саме по собі було поганим знаком. Я завмер, прислухаючись до тиші всередині. Ні дихання, ні шелесту паперу. Я зазирнув у щілину між петлями, використовуючи старий трюк, щоб не підставляти голову під можливий постріл.

Артур сидів у своєму глибокому шкіряному кріслі. Його голова була неприродно закинута, відкриваючи горло, а руки безсило звисали з боків, майже торкаючись дорогого перського килима.

«Тільки не це, Артуре», — промайнуло в голові. — Я не підписувався на охорону трупа».

Я увірвався всередину, тримаючи ствол на рівні очей і перевіряючи кути. Але стріляти було ні в кого. Кімната була порожня, якщо не рахувати запаху озону й тонкої цівки диму, що підіймалася з попільнички.

Пенхалігон був живий. Я перевірив пульс — частий, ниткоподібний, але ритмічний. На комірі, просто над сонною артерією, темніла крихітна плямка крові. Акуратний укол, професійна робота. Його не хотіли вбивати — його просто «вимкнули», як прилад, що заважає.

Портрет божевільного дядька Джуліана висів криво. Намальовані очі старого тепер дивилися не на племінника, а кудись у підлогу, ніби йому було соромно за те, що він ховав за своєю спиною. Сейф був розкритий.

Він не був порожній у звичайному сенсі. Усередині сиротливо лежала пачка пожовклих листів і щоденник у потертій шкіряній палітурці — ті самі речі, які Артур вважав мотлохом. Але те, про що він мені не згадував — маленький срібний футляр, судячи з чіткого сліду в пилюці на дні сейфа — зникло.

На дні сейфа, просто поверх листів, лежав наконечник стріли. Бронзовий, вкритий зеленкуватою патиною століть. Я обережно взяв його. На металі була вигравірувана змія, що кусає себе за хвіст — Уроборос, але виконаний у дивній, майже мікроскопічній техніці.

Отже, «Серце Вавилона» було лише першою деталлю. Їм був потрібен «перекладач» або «інтерфейс», захований у футлярі. А цей наконечник... це не просто забутий доказ. Це візитівка. Мітка тих, хто вважає себе вправі розпоряджатися історією.

Я не став приводити Артура до тями. Зараз він був у безпеці — сон був його найкращим алібі й захистом. Поки він спить, він не ставить запитань і не ловить стріли горлом.

Я вискочив назад на терасу, відчуваючи, як морозне повітря Монтани впивається в легені.

Сніг, що випав за останню годину, був ідеальним полотном для переслідувача. Мої сліди — важкі, глибокі, залишені армійськими черевиками — вели до живоплоту. Але поруч із ними я побачив інші.

Відбитки були дивними. Тонкі, довгі, майже без сліду підбора. Ніби хтось біг садом у японських табі або босоніж, не боячись обмороження. Але те, що справді змусило волосся на потилиці заворушитися — це відстань. Між кроками було майже три метри.

Людина так не стрибає. Навіть олімпійський чемпіон у повному спорядженні не зможе тримати такий темп на пухкому снігу, не збиваючи дихання. Або в цього «лучника» всередині гідравліка замість м’язів, або він справді навчився ігнорувати гравітацію, про яку говорив Андерсен.

Я йшов слідом швидко, намагаючись не збивати ритм серця. Місяць нарешті вирвався з полону хмар, заливаючи парк мертвотно-блідим, майже фосфоресцентним світлом. Ставок попереду блищав, мов чорне дзеркало.

Біля самого краю лісу, просто посеред відкритого замету, сліди обривалися. Жодних ознак боротьби. Жодних відбитків шин чи слідів від лиж. Просто ланцюжок кроків, який закінчився нічим. Ніби людина просто… випарувалася.

Я присів навпочіпки, вивчаючи останній відбиток. Навколо нього сніг не просто підтанув — він перетворився на склоподібну прозору кірку. Я торкнувся її пальцем. Холодна. Але щоб перетворити сніг на скло за частки секунди, температура в цій точці мала підскочити до кількох сотень градусів.

— Ешелон, — прошепотів я в порожнечу.

Тепер слова доктора Андерсена про «технології, що випереджають час» і «викривлення простору» перестали здаватися маячнею старого книжкового хробака. Лучник не пішов через ліс. Його «забрали» згори. Або «зсунули» убік.

Я підняв голову. Високо в чорнильному небі Монтани, серед байдужих зірок, блимнула ледь помітна точка. Супутник? Чи той самий «Ешелон», який зараз через мультиспектральні лінзи спостерігав, як приватний детектив із розхитаними нервами й старим «Кольтом» намагається грати в слідопита?

Я повільно прибрав пістолет у кобуру. Руки злегка тремтіли — чи то від пронизливого холоду, чи від усвідомлення того, у що я вляпався. Моя «проста справа» про крадіжку антикваріату офіційно віддала душу. Почалася війна з тінями, які вміють плавити сніг і зникати в нікуди.