Глава 2. Безмовний лучник

Стріла все ще вібрувала в спинці крісла, видаючи низький, ледь вловимий гул. Цей звук, схожий на дзижчання розлюченого джмеля, ніби вібрував просто в моїх кістках. Я сидів, втиснувшись у паркет, і відчував, як крапля холодного поту повільно, мов за розкладом, повзе хребтом. У голові набатом билося одне-єдине: «Стріла? Серйозно?»

У 2026 році, коли світ схиблений на квантових шифрах, нейромережах, що передбачають злочини, і безпілотниках, здатних розгледіти марку твоїх сигарет зі стратосфери, хтось вирішив прийти на справу зі зброєю часів Робіна Гуда.

Але смішно не було. Навпаки — у цьому відчувався особливий, збочений професіоналізм.

• Балістика: Куля — це шум, спалах, дульний вогонь, запитання сусідів і неминуча експертиза. Куля залишає візитівку в гільзі.
• Тиша: Стріла — це тиша. І, судячи з того, що вона пройшла за кілька дюймів від моєї скроні, обдавши мене поривом холодного повітря, стріляв не любитель історичних реконструкцій.

Я швидко прокрутив у голові вихідні дані, поки зір повільно звикав до танцюючих тіней:

1. Зброя: Судячи з глибини проникнення — стріла увійшла в дуб наполовину — це сучасний блоковий композит із натягом під вісімдесят фунтів або компактний арбалет. Машина для вбивства, а не іграшка.
2. Стрілець: У цього хлопця слух, як у кажана. Мій звук зведеного курка, який у порожньому холі здався мені оглушливим, для нього був як удар у гонг.
3. Дистанція: Зала була довгою, метрів п’ятнадцять. У темряві, при тьмяному місячному світлі, що пробивалося крізь хмари, — це був постріл майстра.

Я обережно, намагаючись не зачепити важку оксамитову ширму, дістав із внутрішньої кишені дзеркальце на телескопічній ручці. Старий добрий «набір параноїка», який я купив ще за часів роботи в поліції. Висунув його на кілька сантиметрів біля самої підлоги.

У прямокутнику амальгами, затягнутому сіруватою імлою, відбився порожній хол. Тіні від колон лежали на підлозі, мов довгі виснажені пальці скелета. І раптом одна з тіней ворухнулася. Там, біля основи масивних сходів, що вели вглиб будинку, хтось завмер. Постать була вдягнена в щось матово-чорне, що поглинало світ, — жодної блискучої деталі, жодного натяку на людське обличчя.

— Гей! — крикнув я, намагаючись, щоб голос звучав упевненіше, ніж билося серце. — У цьому окрузі полювання на приватних детективів дозволене тільки по четвергах, а сьогодні вівторок! У тебе немає ліцензії, друже!

Відповіддю був лише сухий свист. Друга стріла, цього разу з важким тригранним наконечником, рознесла в тріски край моєї ширми. Дерево бризнуло на всі боки, кілька дрібних скалок подряпали мені щоку, залишивши пекучий слід. Цей хлопець — або тварюка? — не збирався вести переговори. Він прийшов зачищати територію.

Я зрозумів, що сидіти далі у своєму імпровізованому укритті не можна. Це лише питання секунд, коли наступна стріла знайде шпарину в моєму фанерному захисті.

— Гаразд, — прошепотів я сам собі, відчуваючи смак міді в роті. — Пограємо в кішки-мишки.

Я вихопив важку запальничку «Zippo» — подарунок того самого напарника Яна — і різко жбурнув її в протилежний кут зали. Дзень! Метал ударився об мармуровий столик.

Тьфу-ух! Третя стріла миттєво пішла на звук, із лютим стуком увігнавшись у столик.

Цих часток секунди мені вистачило. Я рвонув із-за ширми, майже торкаючись долонями підлоги, і кинувся до важких портьєр біля входу до бібліотеки. Ноги, затерплі за три ночі вартування, спершу здавалися чужими, але адреналін — найкращий фізіотерапевт у світі.

Вискочивши на терасу через бічні двері, я пірнув у густі, колючі тіні живоплоту. Нічне повітря Монтани обпалило легені; пахло хвоєю, близьким снігом і… озоном. Тим самим їдким, електричним запахом, який переслідував мене від моменту огляду постаменту. Я завмер, притиснувшись спиною до холодного каменю стіни, і знову звів курок. Цього разу я не збирався ховатися.

Але переслідувач не вийшов. Сад Пенхалігона був мертвотно порожній і безмовний. Лише старовинний годинник усередині будинку продовжував свій рівномірний хід, відраховуючи час до кінця цього божевілля.

«Серце Вавилона», — подумав я, витираючи тильною стороною долоні кров зі щоки. — Що ж ти за гидота така, якщо заради тебе люди міняють безшумні пістолети на середньовічні луки?

Я зрозумів одне: Дрейфус і його колеги з відділку помиляються. Артур Пенхалігон міг бути банкрутом, брехуном чи боягузом, але він точно не наймав елітних лучників для інсценування. Це було щось значно серйозніше. У повітрі пахло не страховим шахрайством, а фізикою, якої не викладають у звичайних школах. Фізикою, яка вміє перетворювати озон на зброю.

Я вичекав рівно тридцять секунд. Сад мовчав, лише сніг ледь чутно шарудів по гілках старих дубів. Лучник не йшов за мною — і це лякало найбільше. Професіонали такого рівня не кидають полювання, якщо тільки їхня ціль не була досягнута в ту саму секунду, коли я відволікся на запальничку.

— Чорт, Артуре! — прошипів я.

Якщо цей трюк із луком був лише димовою завісою, то справжній злодій зараз або зачищав кабінет, або — що ймовірніше — позбавлявся мого наймача.