Пролог

Годинник у холі пробив другу ночі. Звук був важкий, гулкий — він не просто позначив час, а буквально вгвинтився у скроні. У цьому величезному будинку, просякнутому запахом воску й старої шкіри, тиша була майже відчутною на дотик — густою і липкою, мов застиглий кисіль. Єдиним, що пов’язувало мене з реальністю, було рівномірне цокання маятника та чечітка мого власного серця, яка, здавалося, гриміла на весь поверх.

Очі нещадно пекло, ніби в них насипали дрібного піску. Третя безсонна ніч — це вже не жарти. Вдень я вихоплював кілька годин тривожного забуття, але втома має огидну звичку не просто накопичуватися, а проростати всередині, замінюючи думки в’язким туманом.

У сотий раз за цю добу я поставив собі питання: «Якого біса, Максе? Навіщо ти на це підписався?»

Відповіді, як і раніше, не було.

Можливо, гроші? Гонорар був солідний, але я ніколи не був тим хлопцем, який готовий здохнути від інфаркту в тридцять п’ять заради зайвої пачки банкнот.

Цікавість? Можливо. Але цікавість у нашій професії зазвичай винагороджується кулею або терміном, а я завжди віддавав перевагу поміркованості.

У голові спливла фраза мого старого напарника, поляка Яна: «Що занадто, то не здраво!». Зараз це «занадто» відчувалося кожною клітиною мого затерплого тіла.

Може, це амбіції? Я гірко всміхнувся про себе. Можливо, хоча які можуть бути амбіції у приватного детектива? Стати «старшим приватним детективом». Ця думка викликала в мене легкий смішок. Одразу уявив, як сам собі виписую нове посвідчення: «Старший приватний детектив» — і довго сам собі тисну руку, примовляючи: «За видатні заслуги перед (вставити потрібне — округом, містом, штатом, країною, світом, всесвітом...) присвоюється звання...»

Уявивши цю картину, я широко посміхнувся. Сміх — чудовий спосіб не з’їхати з глузду, коли сидиш у темряві чужого будинку й чекаєш бозна-чого.

«Виклик як прояв професійної гордості?» Можливо. Але правда була простішою. Ця історія зачепила мене своєю невідповідністю. У ній було надто багато «білих плям», які при ближчому розгляді виявлялися чорними дірами. І ось я тут. У штаті Монтана, в особняку, який виглядав як пам’ятник чиємусь надмірному его.

Тінь від підлогового маятника ковзала по стіні, мов гільйотина, методично відтинаючи секунди від моєї рішучості. Місячне світло, що пробивалося крізь високі вікна, перетворювало пилинки в повітрі на крихітних світлячків, які танцювали свій передсмертний танець. Я поправив кобуру під лівою пахвою — шкіряний ремінь давно вже натер плече крізь тонку бавовну сорочки, нагадуючи про себе тупим ниючим болем.

Якщо чесно, я брехав собі в тому холі. Справа була не у виклику. Просто коли надто довго дивишся в безодню, звичайний світ починає здаватися прісним, мов дієтичний хлібець. Мені потрібен був цей струс, щоб переконатися: я все ще існую, я не просто примара в дешевому плащі, що блукає задвірками чужих життів.

Раптом повітря в кімнаті змінилося. Пролунав легкий шерех — навіть не звук, а радше коливання, натяк на рух. Саме цього я й чекав. Мої розрахунки, якими б божевільними вони не здавалися три дні тому, почали підтверджуватися.

Отже, недарма я сидів тут, скорчившись, мов асистент фокусника у тісній скрині за запиленою ширмою біля вікна. Коліна озвалися протестуючим хрустом, коли я повільно випростався. Я дістав пістолет. У гробовій тиші звук зведеного курка здався мені гарматним пострілом.

«Ідіот, — промайнуло в голові, — ти щойно видав себе з потрохами».

Я обережно відсунув завісу дулом пістолета. Тієї ж миті щось пронеслося над моєю головою. Короткий хижий свист, порив повітря, що обпалив вухо, і дивний шелест, не схожий ні на що.

Я різко повернув голову. У спинці важкого дубового крісла, що стояло за пів метра від мене, стирчала стріла. Справжнісінька, з темним оперенням, яке все ще дрібно й зло вібрувало, передаючи дереву залишки своєї смертоносної енергії.

Чорт, ось цього я не очікував. Зовсім. У 2026 році я очікував побачити тут хлопців із «Ґлоками», ну або в крайньому разі з глушниками. Але стріла? Це було не просто несподівано. Це було неправильно.