2

***
Час розтягувався в просторі ненаситних днів. Вони йшли один за одним, розширювалися й стискалися, ковтаючи моє порожнє дозвілля та не даючи шансів на будь-яку розумову чи фізичну продуктивність. Я нібито перебувала в безпроглядному тумані своїх думок і цілком була не здатна навіть зрозуміти, що живу в безодні власного розпачу.
Порвані фіранки билися об напіввідчинені вікна, даремно намагаючись відтяти у них шматок простору. Я розглядала ці завіси крізь окуляри, вдаючи, нібито дивлюся не через звичайне скло, а через власну призму сприйняття. Адже це правда: бачу деталі й аналізую їх тільки через те, що МАЮ ЗМОГУ їх бачити та аналізувати. Ми всі залежні від того, що саме впадає нам в око. Я бачу так, а хтось – інакше. Це не бачення, а суцільне обмеження, однак ми оце вважаємо повною картиною світу і звинувачуємо в примітивності кожного, чиї думки не збігаються з нашими.
Пройшло – хоча ні, скоріш за все, проповзло – лише кілька втомливих днів з моменту катувальної розмови з матір'ю. Після цього мене різко вибило в реальність із думок, що безцільно снували по кутках моєї свідомості. Тоді я доволі різко відчула запах повітря з вулиці, усвідомила, що смикаю ґудзик на строкатій домашній піжамі з плямами, якій вже більше трьох років... А ще зрозуміла, що в черепній коробці жодного відлуння думки: цілковита тиша. Зрозуміла, що це ненормально, але нема що робити: краще цим скористатися. З прекрасно усвідомленим безголоссям, що весь час тривало в голові, я пішла на прогулянку. Навпомацки натрапила на залізний, трохи поржавілий, ключ, вимкнула мерехтливу лампочку, що ще день чи два й віддасть душу богові, та побігла,перестрибуючи цілі ряди, по сходах від цього смердючого під'їзду, який через акцію усвідомленості, влаштовану моїми нервами, на цей раз здавався за своїм запахом дуже схожим на останній притулок для всіх чоловічих шкарпеток світу. У такому спустошеноголовому стані, коли прицільно звертаєш увагу на щось, воно відчувається врази більше.
Я гуляла вулицями міста, заходила у двори, звертала увагу на кожну табличку та лайливі вислови, написані на стінах. Так цікаво: до цього часу не знала, як називаються вулиці навпроти моєї. А ще цікаво, що мама мені так і не перетелефонувала... Мабуть, це було щось тимчасове. Мабуть, вона просто випила. Мабуть... З цього моменту я втратила нитку думки* й усвідомила, як би була рада знайти замість неї аріаднину*, так як почувалася загубленою емоційно й не знала, чи правильно дію. У цей проміжок часу намагалася зрозуміти, чи з'їхала вона з глузду, чи ні. Впродовж наступних днів, даремно відбиваючи від себе прискіпливі непорозуміння, я спала, їла, бралася за малюнки, книги, судоку й відкидала їх геть: не було наснаги...
 Після кількох желеподібних днів постійної відсутності мене у власному тілі, я, зі шкребучою по душі, як кішка по стінці, смиренністю, взялася розбирати яропудну, що стільки часу завдавала мені незручності, шафу. Я нібито перебувала уві сні: перебирала зошит за зошитом, книгу за книгою й лельом-полельом з сумом усвідомлювала, що вже минув майже місяць після того, як вперше зрозуміла, що треба прибрати, але, на жаль, в мене все ніяк не з'являлися сили на це. На горі, в одній із даремно існуючих, давно ніким не використовуваних, розсохлих шухляд я знайшла старі, залишені матір'ю, світлини з мого шостого дня народження. Одразу із закритої скриньки пам'яті поповзли думки, які перепліталися між собою у захоплювальному коловороті, стаючи все більш і більш помітними. Ні з чим не порівняна суміш тривоги від несподіваного зіткнення з майбутнім та відчуття надії від усвідомлення охопила мене. Я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде цілком складатися тільки зі страху, ненависті та болю, бо моя доля, а ще доля як і багатьох дорогих мені людей, так і тих, кого я ненавиджу, складається з дрібничок. Кожна з них ідеальна, досконала по своїй суті.
На цих світлинах, із засмальцьованими краями, я в оточенні друзів та близьких щиро пустувала на задньому дворі нашої давним-давно проданої дачі. Несподівано для себе з теплом згадала, яке веселе, повне життя було в мене трохи меньше двадцяти років тому... Згадала, як тоді було приємно після вдалого лову метеликів жаристим сачком, подарованим бабусею, грітися на лагідному весняному сонечку, а потім, ввечері, сидіти біля багаття, сповненого щастя й надії, і гратися з Марі, моєю хрещеною сестрою...
...І раптом я зрозуміла! Ось вона, різниця! Мене пронизав неймовірний душевний біль: спогад пронісся в голові та торкнувся найтоншої струни моєї душі. Мої очі... Вони, ніби Північна зірка у небі, блищали на кожній із цих фотографій. Моє обличчя сяяло й переливалося усіма відтінками найяскравіших емоцій: ось тут я – радісна, стою під столітнім дубом, тримаючи в руках щойно розфарбований аркушик, а на тій, геть забутій, світлині, що була поруч, розповідаю нашому котові, що написано у дитячій, подарованій матір'ю, книзі... А зараз... Де вона, та повна щастя дитинка?
Тим часом минуле стрічкою промайнуло, залишаючи мене без відповіді на головне питання: якже бути далі? О! Ці спогади... Мною опанувала тиша, що нагадувала тюль, крізь який я бачила, чула, словом, відчувала свої давно забуті, загнані у куток свідомості, емоції. Весь цей час вони ходили навшпиньки на околицях думок, харчувалися моєю енергією, якої й так бракувало, залишалися у темряві, не даючи зрозуміти, наскільки багато сил витрачено на те, щоб бути "нормальною". "Не видєляйся, твої емоції надто зухвалі! "– говорила мати у дитинстві. Кожну хвилину, крок за кроком мене змушували приховувати те, що побачила на цих світлинах в своїх дитячих простодушно-довірливих очах. ...Та зараз я буквально відчувала подвійне дно своїх думок, адже кожен при народженні має "білу стіну", такий собі незайманий простір, який із плином життя потрохи заповнить спогадами й досвідом, і я, маючи таку ж саму, через двадцять п'ять років почала бачити крізь неї те, що дало мені зрозуміти: там є щось справді захоплююче своєю м'ятежною глибиною. Це емоції! Вони крокували зі мною весь цей час, залишаючись при цьому відокремленими надмірною раціоналізацією. Адже тільки вони в комбінації зі спогадами дають відчути хоча б краплину щастя..
Ну звичайно, коли була малою, мама голосом гострим й холодним, як ніж, говорила, що я надто мрійлива. Навіть надмірно. А що як це те єдине, що відділяє нездоланною стіною мене дорослу від мене малечі? Що як емоції були тими самими рятівними волосинами, за які я трималася, коли вдома було дуже туманно й невизначено? Я спіймала себе, що надмірно захопилася світлинами, від яких віяло безхмарним минулим... Скільки часу було даремно витрачено перед тим, як я опинилася в цілковито затьмареній, позбавленій будь-якого, навіть найменшого руху, кімнаті!? Налякане чорнотою світло потрохи втікало зі стін, наближених до байдужого вікна, а я, як свідок цього безперервного процесу, спустошливо дивилася в нікуди. Тривала уклякла від моєї депресії зима, яка пошепки нагадувала мені, де моє місце в цьому житті. Скільки вже я почуваюся, ніби ваза в музеї? Люди приходять у найсвітліші моменти мого життя, збуджені від захоплення і в передчутті побачити та почути щось, що хоча б на секунду зробить їх здатними відчути себе живими, а потім, з настанням темряви, коли "в музеї" вже не так радісно, а іноді й моторошно, вони лякаються примар минулого, які є постійними мешканцями кутків моєї свідомості, й тікають геть, ніколи більше не згадуючи про таку, як я. Авжеж, зрозуміло, чому вони так роблять: Богу– боже, а кесарю– кесареве. Не більше й не менше... Якщо ти маєш гарну обгортку, яка впадає в око кожному, то будь певна: при виникненні когнітивного дисонансу між твоїм виглядом й внутрішнім світом, більшість втече через непрактичність спілкування з тобою. Люди розбиватимуться об свою фрустрацію, яка з'являтиметься миттєво кожного разу через неможливість прийняти: за милим лицем стоіть аж ніяк не милий досвід. Я, наприклад, зовні всім нагадую першу весняну квітку, а на душі в цей час коїться безглузде сум'яття. Навіть для себе вдаю, що все добре, через неможливість прийняти правду, яка вона є... То ж які питання можуть бути до інших?
Уже котрий тиждень птахи зграями пролітали повз мій дім, а дерева з опалим листям, відсутнім поглядом дивилися у байдуже око моєї кватирки. "Треба відпочити",– подумки почала ретельно перераховувати всіх друзів, з якими хотіла б зустрітися. Тетяна, яка при надії, невдовзі зовсім не буде мати часу для своїх подруг, Сашкó, занурений у відносини з Марією, зовсім про мене забув, а Марі... А може, й не така погана ідея нарешті з нею зустрітися? Враховуючи те, що ми не бачилися вже кілька затяжних років, а тільки, як подобає родичам, – в нашому випадку майже родичам, бо ми ж не розлий вода хрещені сестри– вітали одна одну зі святами раз у рік.
Я зателефонувала їй. Після наполегливих гудків, що нібито норовили влізти мені у вухо й вичавити мозок з черепа, вона взяла слухавку:
"Здоровенькі були, люба! Мабуть, уже й роки порахувати важко, як давно ми не розмовляли телефоном! Як ти?"– її голос чувся як найрідніший у світі. У цей момент я дійшла висновку, що рідні люди колишніми не бувають.
"Привіт, рідна моя. Я що телефоную... маєш бажання піти по каву, може? У нас відкрилася нова кав'ярня неподалік, тож можемо зустрітися. Що скажеш на таку пропозицію? "– мовивши ніби уві сні, я забувала кожне попереднє слово. Дисоціація каскадом накрила мене з головою, понісши із собою здатність аналізувати й думати. Щось, що нагадувало геть непохитний бар'єр, заважало в досягненні усвідомлення щодо мого безформного стану...
" Таки так, дай мені години чотири на те, щоб закінчити працювати й зібратися, та ходімо, звісно! А як там з погодою? Ти тепло одягнешся? У мене останнім часом проблеми з тим, як та у чому краще вийти,"– пролепетала Марі.
На мить здалося, що я знову розмовляю з малою дівчиною, моєю улюбленою посестрою, з якою днями без упину з ранку й до вечора ми пустували, вигадували цілі потойбічні світи, що позбавляли нас від тягарів дорослішання. Зі спогадами, які бігали аж по всій моїй голові, підійшла до стільниці й поставила закипати обколупаний з усіх боків чайник, що віддав честь ще при моєму покійному дідусеві. Доки чекала на свій жебрацький пакетований чай, проминали кадри безтурботного дитинства.
Неасфальтована, ображена долею та Богом бігова доріжка до школи... Я без поспіху йду, штурхаючи порошкоподібні камінці, а навколо здіймається хмара пилу. У спустошеній від нав'язаних обов'язків голові жодної зайвої думки. Обабіч стелиться покривалом мохова трава, а я тільки-но іноді переймаюся через чергове невиконане домашнє завдання, яке мені на той момент вже всю голову проїло...
 Я зникла на деякий час з цього світу й порушила у незнані краї своєї особистості, а час незборимо рухався й рухався вперед... Дуже ніяково це усвідомлювати, але якщо б хтось за мною спостерігав, то побачив, що упиралася порожнім поглядом у стіну впродовж, здається, хвилин тридцяти. Проте роздався свист, який кожного разу нещадно вичісував мій мозок так, що аж хотілося когось гепнути, тому все ж таки я неохоче виповзла з печери своїх думок, зняла з плити насточортілий чайник й почала шукати феліжанку, розмірковуючи про те, якими яскравими були перші роки мого життя.
Раптом зрозуміла, що бачу не тільки спогади. Було ще щось... Це щось, що дуже складно відрізнити від минулого. Ні, ну я маю "роздивитися"! Ось тут я, така собі непевна у всьому дівчинка, крадькома йду по класу, запорошеному післянавчальними думками й хвилюваннями. За першою партою, у рядку посередині, сидить хлопчик. Він повільно підводиться, впевнено жартуючи зі своїм сусідом, та, не дивлячись, починає складати речі до безформного, в якомусь сенсі навіть втомленого від часу, похилого , наплічника. На мене накатує хвиля розпачу й нервозності, коли підходжу до нього зі спини. Я не очікую, але раптом він обертається й ненароком дає знак йти за ним. Ми виходимо. Юнак, різкий, як блискавка, цілує мене у щоку й швидко повертається до класу, а я залишаюся, застигла від такої несподіванки. Серце гупає, та я відчуваю всередині марну боротьбу за простір між ним та ребрами...
Проте я пам'ятала ще одну версію того, що відбувалося, і вона турбувала мене ніяк не менше, а, може бути, навіть більше... Але що це тоді?! У темряві лісу питань я спіткнулася об власну думку, і вона, потревожена, на мить висвітлила шлях до відповіді: господи, та я ж пам'ятаю свої мрії! Я пам'ятаю свої світи... Оце так! Я аж мало не ошпарила собі ногу, впустивши філіжанку з окропом. Допоки водяна пляма потрохи розповзалася по підлозі й погрожувала дійти до стиків між дошками, я наввипередки з нею шукала ганчірку.
У пошуках рятувального шмата тканини перелопатила під раковиною всі пакети з пакетами, забите залежаними мийними засобами відро, знайшла по ходу справи огризок яблука десятої давнини та дитячу, не знаю, звідки вона взялася, резинку для волосся. За законом підлості останнім в черзі було оце ганчір'я, котре роки три тому було зроблене зі старої строкатої сорочки кольору, який міг зробити тільки найневміліший колорист. Спішно повернулася до плями, яка по-зрадницькому розповзлася по краях ламінатної дошки, не забувши захопити кордони, звісно. Я розпочала навкарачки її витирати. Вода тягнулася за лахміттям, та, не встигнувши вхопитися, починала ображено скоцюблюватися, ніби закриватися в самій собі, даючи зрозуміти всім значимість своєї великої кривди.
В одній з химерних плям я побачила подобу коту. Перед очима спалахнув спогад про давнє бажання... Згад втікав, а я за ним... Почала хватати за хвіст цей шматкообразний привид: лежу в постелі й обіймаю що сили всіма дитячими кінцівками здоровезну чорну, як лісова ніч, кішку. Пригадати мрію-спогад до кінця не вдалося, але це зворушило уявний альбом дошкільної пам'яті. Як же ж я хотіла її!! Просто благала батьків купити велику кицьку, але у битві між моїм дитячим наївним бажанням та їхньою кованою, залізною байдужістю, перемогло друге. Коли ж я це усвідомила, то почала шукати альтернативи... І знайшла. Видумувала-видумувала – аж майже вдалося матеріалізувати її. Отак й повелося далі: киця супроводжала моє життя цілих три місяці.. Хоча у невичерпних мріях це було значно більше, звісно...
Тільки-но встигла розігнутися, а ось вже відчайно, буквально як востаннє, задеренчав на дерев'яному столі убогий мій телефон. Знову! Сил через чотири роки постійного використання в цього апарата вистачало хіба що на жалюгідне пукання. Я втомлено бухнулася на стільчик, що весь час плечима– така собі нікчемна версія Атланта – підпирав стіну аж до смужки на шпалерах, й, взявши телефон, почала читати перелік надісланих повідомлень. Мала ще десь годину до зустрічі з Марі, але вона подумала, що я десь загубилася й вже встигла мене схвильовано запитати, чи все в силі, чи ні... Однак не це повідомлення займало мене в той час, що залишився вільним в уявному розкладі. Було ще одне: "Привіт, як справи з роботою? Чув, ніби тебе звільнили. Оце так новина! Поділишся? Чи вже знайшла мені заміну і це було сплановане звільнення? Пам'ятаю, ти хотіла залізти якомусь йолопу на шию. Таки знайшла?" Фото на своєму місці не знайшлося. На іконці було щось на кшталт стокового зображення, тому до мене не одразу дійшло, хто може стояти за цими ментальними екскрементами, але я вже відчула, як від злоби й неможливості її виплеснути збирається грудка в горлі.
 Розблокувавши телефон натисненням кнопки та відкривши цей діалог, почала думати, що ж таке можна написати "незнайомцю", який раптово з'явився цього вечора. Після не надто тривалих, але не менш бурхливих, роздумів вирішено було відповісти питанням на питання: "хто це?" Я, намагаючись весь час приборкати свій непокірний гнів, помалу відсторонилася від телефону, споглядаючи написане як якусь невияснену, тільки що побачену картину... Н-да... Подумки написане звучало краще. Абсолютне невдоволення собою спіймано свідомою частиною на місці злочину, проте, здається, вже надто пізно. У голові, крім моєї волі, понеслися думкові самокатування: "Отак по-тупому й прямолінійно, Селено? І це все, на що ти здатна? Знавала я й кращі для твоєї кмітливості часи"...
Написане не було прочитано одразу. Він вийшов з діалога. Я намагалася себе заспокоїти, тому розпочала прописані мені лікарем дихальні вправи. Доки рахувала секунди на вдих та видих, час тріскуче почав розтягуватися, хвилі думок перемежувалися й, нашаровуючись одна на одну, всередині себе спліталися в невідому кракозябру, вони, різноманітні за розміром, разом хаотично переливалися, зовні вдаючи з себе мерехтливий пух страусиного пір'ячка. Я не встигла як слід насолодитися цим маревом, бо, тільки варто було провалитися в думки, у відповідь надійшло те саме обридле ім'я, що боялася побачити більш за все: "Андрій." Откак коротко і ясно на коротке та ясне моє питання. А на що чи кого, в принципі, я сподівалася? Воно, це ім'я, ніби голкою під ніготь, встромилося просто в нервову систему, змушуючи її та всю мене почати битися в судорожних конвульсіях.
Після шоку в голові почали почергово верещати відчайдушно гнівні мислі: "Хто тобі, жалюгідний мій, це розповів!? Та яка там заміна когось чи чогось? Де я і де бажання залізти комусь на шию!? Мені й самої себе – й тебе в додачу, авжеж, – достатньо у питаннях дзьобання мізків, помилка ти генної мутації!" Трямтячими від злоби пальцями зі швидкістю завзятої машиністки я стала набирати своє в'їдливе повідомлення: " Не пиши сюди більше. Все вже було оголошено, куди тобі йти та що робити. Чао!" Геть не розумію, та й не помічаю навіть, як і чому мене починає так несамовито трусити під час подібних нервових ситуацій. Аж ніякої гадки не маю, але факт у тім, що моє втомлене від недбайливої господині тіло вже не слідує ніяким правилам пристойності, якщо ми говоримо про фізичні прояви емоцій. Воно рухається й реагує довільно, безсистемно видаючи прояви смутку, злості, втомленості, себто тіло, як я зрозуміла вже зараз, цілком не здатне функціонувати. Однак постає питання, якого уникаю, а саме: так з цим мені треба робити щось чи ні?
Занепокоєна, зі свинцевою головою завалилася на канапу, забувши, що зі своїм "скриплячим червоним гніздом" треба бути обережною. У відповідь на мій вчинок диван сухотно кашлянув, випускаючи з себе у зовнішній світ пил та дрібні людські, й не тільки, волосини. Щось жорстке вперлося мені прямо в спину. Навпомацки знайшовши під собою триста літ як не працюючий пульт, недбало відкинула його вбік та обійняла величезний пилозбірник – плюшевого гусака. Вони були десь рік тому дуже популярні... Так-так, знаю, я – жертва маркетингу, але ж в мене є одне кволе виправдання: мені його купили на день народження. Ну а те, що я сама це попросила, ми, мабуть, залишимо за межами цієї історії.
До цього часу стеля вже потемніла майже повністю, і тільки найближчий до вікна шматочок показував, що там повинен бути білий колір і що темрява – це ілюзія. Коли я розглядала, помітила миттєву зміну відтінку всієї кімнати. Це знову, тепер вже майже без вібрації, блиснув телефон. Я закотила очі, але навіть якщо б дуже намагалася, та навіть якщо б закрутила їх аж до мізків, не залишилася б задоволена результатом реакції – настільки мені остогидла ЙОГО присутність. Уже подумки збиралася писати гнівне, люте, як жовч після п'янки, повідомлення, але це був не горе-колишній. Це була мама...