1

РОЗДІЛ 1
Уже декілька хвилин, чекаючи дзвінок від мами, я спостерігала, як за вікном густа темрява потрішки захоплювала небосхил. Злива вже котру годину у відчаї стукала у вікно. Вона нібито намагалася донести до мене, що я все ще не самотня. Здається, що цей вечір був надто безпечним. З того дня, коли я востаннє була настільки спокійною, а моє довкілля настільки затишним, минуло вже понад п'ять років. І зараз саме через це, якщо говорити про емоційний стан, кидає з боку вбік. Я чекаю! Чекаю, що ще зі мною станеться. Яка жахлива новина разом із цією зливою прийде до мене і до мого дому та розмаже мене остаточно по моєму ліжку таким чином, яким я зараз намазую варення на хліб?!
Моє сьогодення було вдалим, спонукаючим на головне: бажання підвестися з цієї триклятої канапи, яка ще трохи – й буде частиною мене, та піти бодай щось зробити. Дуже давно я не звертала уваги на щебетання птахів, квітування величезних дерев, які зараз намагаються перетнути підвіконня з вікном та оселитися в кімнаті моєї квартири на другому поверсі п'ятиповерхового будинку. Я не надавала значення всьому прекрасному заради того, щоб уникнути розуміння: все, зокрема жахіття, котре мене оточує, це правда. Воно таке ж реальне, незмінне й нерухоме, як оця яблуня. Так простіше: коли в житті немає зовсім нічого, то це означає, що і паганого теж. Зрозумійте мене, будь ласка! Неможливо утнути щось іще таке, що також допоможе не помічати, як особисте життя проходить повз без будь-якої моєї участі. Всі ми це знаємо та хтось обирає з цим жити, але я, наприклад, віддаю перевагу пошуку знеболювальних для душі. Я буду відчувати й жити.... Колись. Але зараз потрібно чимось зайняти себе.
Зі спогадами про майже не продуктивний, але все ще гарний ранок, я підвелася, щоб позачиняти вікна. Вечір, а це означає, що, як казала моя мати, є "загроза проявів смутку". Отже, потрібно опанувати себе раніше, ніж це станеться. Коли я все-таки долізла до вікон, мені на мить здалося, що на лаві, під вікном, хтось сидів. Це секундне помутніння розуму навело мене на думку про мого тата. Він сидів на цьому місці рівно двадцять років тому та чекав на мою матір. Вона, зайнята мною та своїми думками, того разу так і не вийшла... Через двадцять років цей ослінчик виглядав облізлим. Від блакитного кольору залишилися хіба що маленькі строкаті смужки. Підлокітники, зроблені з металу, вже настільки затерлися, що згодом їх можна було використовувати як люстерко. Дивитися на цей портал у минуле було трудно. Ослін, як і усе навколо, для мене був річчю, яка містила в собі історію з іншого світу. З того світу, де лунали пісні дітей надворі, птахи їли зі шпаківень, які ми змайстрували. З того світу, де мати вранці готувала найсмачнющі млинці зі сметаною та медом...
"Такого більше не буде," – промовила я сама собі й пішла чистити зуби. Ванна кімната була дуже маленька. Тут були й найвужчі двері, і найменша у світі пральна машина, яка була, милий господи, така заяложена! Безпроглядний сором... Коли її привезли мені родичі, я навіть і уявити не могла, що це породження пекла буде ковтати мої шкарпетки та рвати на шматки сорочки. Отже, я, зробивши всі вечірні справи, закинула прати одяг. Звісно, розуміла, ЩО САМЕ я потім отримаю замість нього, але що поробиш...
Телефон загорлав так, ніби намагався виклювати мені мозок. Я метнулася до нього, щоб скоріше вимкнути. Та-ак, встановити такий колючий на слух рингтон на деяких людей, які майже не спілкуються зі мною, це помилкова ідея. Такі звуки можуть кого завгодно з переляку звести в труну, або підійняти, якщо цей "хтось" вже лежав. А якщо чесно, то я й забула вже, коли востаннє ми розмовляли. Це було десь сто шоколадок – а я, знаєте, їх не дуже полюбляю – тридцять істерик та два хлопці тому, тобто дуже-дуже давно. Я навіть уявити не можу, навіщо вона вирішила зі мною зв'язатися, яле це, мені здається, терміново, бо дзвінок було сплановано заздалегідь.  Коли вранці пролунав телефон, я була в магазині, купувала стратегічний запас солодощів на тиждень та мріяла про повернення до свого скриплячого, як дід на смертному одрі, пересидженого червоного обдертого гнізда, яке я люб'язно називала своїм диваном. Мама мене спитала, чи вдома я. А коли дізналася, дуже сухо запитала, коли, мовляв, буду. Її голос, зазвичай теплий та лагідний, цього разу був таким кам'яним, позбавленим чуйності... Ніби хтось перетворив статую на людину, але забув додати емоцій. Цей невластивий їй тон мене збентежив. Дзвінок не обіцяв нічого гарного, але не відмовляти ж матері. Та й після такої інтриги буде дуже нелогічно проігнорувати, якщо чесно.
— Привіт! Чому ти сама не перетелефонувала? Я чекала дзвінка дві години, доки не зрозуміла, що ти знов про мене забула! Тітонька Стефа сьогодні приходила, та й вона, скажу тобі, не вірила, що додумаєшся сама щось зробити!! – репетувала вона.–Адже у вас були такі дружні стосунки, допоки ти не вирішила, що твоя самотня особистість тобі дорожче за сім'ю...
 Я ж під час її скрипучої промови боролася із собою та повторювала мовчки вигравірувані на психіці, але від цього ні на йоту не впроваджені вглиб душі, фрази мого психіатра: "моя мама – окрема людина, яка має право на свій ємоційний стан, а я, в свою чергу, мою право на власний погляд на це." Ла-ла-ла...
– Привіт, мамо, – на слові "мамо" я спіткнулася об свою відразу до нашого попереднього спілкування, бо відносини в сім'ї, м'яко кажучи, нетеплі.
– Я не хочу сваритися. Не маю на це часу та сили, тому, будь ласка, давай перейдемо до суті.– На цьому моменті я притримала свій неслухняний лепетун, який намагався проти мого бажання висловити все, що я думаю про свою тітоньку та мамину поведінку.
– Твій брат зник, Селено, – відсторонено промовила мама.
 В момент все внутрішнє стислося до розміру попригунчика й покотилося вниз у п'яти. Шок був такий, що відвисла щелепа від такої несподіванки...
– Який брат, мамо?! Ти з глузду з'їхала?! – Я відчула, як струм проходить хвилями по всьому тілу.– Я розумію, що ми дуже багато років не спілкувалися, але живемо в одному місті і навколо тебе живуть мої колишні подруги... Я давно б знала, якби в мене був брат! Я не знаю, що в тебе коїться, але не втягуй мене в своє моторошне безглуздя!
 Мені було зле. В очах потемніло. По руках побігли мурахи, виступив холодний піт. Цього не може бути! Не може ж бути? Як їй вдавалося постійно ховати від мене своє життя так, щоб я не збагнула навіть того, що відбувається там щось воістину дивне?
 Але поки приходила до тями, вона промовляла й далі своє, як мені здавалося, безглуздя:
– Тобі варто зрозуміти: коли ми перестали спілкуватися, життя не припинилося. Я з чоловіком народили ще одну дитину. Так сталося... Не телефонувати ж тобі тільки заради цієї новини. Але ж... Мені потрібна допомога.
 Я розуміла, що їй справді це потрібно. Вона не з тих людей, котрі звалюють свої проблеми та обов'язки на інших, але мене непокоїло те, що вже відбувалися ситуації, коли я лишалася крайньою...
– Вибач, але я не знаю, чим тобі допомогти. Ти телефонувала до поліції?– єдине, що я змогла видавити з себе.
На мить здалося, що вона плаче. Я була в заціпенінні й досі нічого не розуміла, але перші хвилини всеосяжного шоку вже пройшли і потрішки усвідомлювала все нею сказане. Ця новина встромилася ракетою в фундамент мого існування й крок за кроком з кожною секундою все більше знищувала те, що було мені дорожче за все, а саме – стабільність і спокій. Я не знала, куди бігти і що робити. І, подібно людині, яка щойно втратила свій будинок, я знемагала від велетенської ненависті. Мене вчили, що кожен сам відповідає за свою долю, сам має вирішувати всі свої проблеми і, якщо опиняється в ситуації, котра не до вподоби, то мусить не звинувачувати оточення, а шукати, де й що він зробив неправильно. І ось тепер у мене постає питання: а в чому винна людина, якщо в неї щось відібрали, будь то спокій, дім чи їжа? Найсильніші емоції в нас викликає втрата, яка була, за нашою оцінкою, найбільшою. Мені було неймовірно огидно від того відчуття, що вона керує моїм життям. Кожного разу я думала щось на кшталт:" цього разу вона просить допомоги тому, що дійсно щось сталося". Однак все, що мені розповідалося, було психологічно важко сприймати. У суспільстві є неписаний закон, згідно з яким я повинна допомогти людині в такому стані, але реальність така, що кожного разу вона використовує мою допомогу та все, що зі мною пов'язане, проти мене. Це було присутнє в нашому спілкуванні ще з дитинства: щойно я починала жити спокійно, як з'являлася вона зі своїми бажаннями, порадами, проблемами та рішеннями. Вона могла попросити мене зняти гроші з її картки, а потім розповідати, що я її обікрала. Коли жила з нею, я не могла нормально вдихнути. З усіх боків було щось належне їй, що мені не варто було змінювати, чіпати, прибирати... Можливо, лікарі мали рацію. Можливо, вона й справді може завдати неабиякої шкоди.
– Я знаю, ми дуже давно не розмовляли, але мені треба...
Я відключила слухавку. Мене розривало на шматки від всього, що коїлося в моїй голові. Думки зграями снували над відповідями на найважливіші питання, не даючи мені зрозуміти, що взагалі відбувається. Пам'ятаю "як вчора" слова психіатрів, які радили припинити зв'язки з сім'єю... Лікарі ще три роки тому вважали, що для мого психічного стану це дуже небезпечно. Також я не забула й про все, що мені нав'язувало суспільство. "Негідно так поводитися зі своєю матір'ю!",– казали мені майже всі, хто знав про такі "специфічні" стосунки. Я пов'язла у лабіринтах власних сумнівів: чи правильно я зробила? Чи розповідати про це друзям? Внутрішній голос тихо нашіптував, що це погана ідея.