1. Пробудження

Я лежав на спині, дивлячись у нічне небо, що здавалося незвично темним. Два Місяці освітлювали все навколо мене. Повітря було важким, насиченим запахом соснової смоли й сірого ґрунту, наче щойно пройшла гроза. Усе тіло ломило, а голова гуділа так, ніби в ній загубився дзвін. Я повільно підняв руку, обмацуючи мокре обличчя. Кров цівкою текла з носа. На руках залишився червоний слід. 

«Що сталося?» — ця думка зависла в голові. Я заплющив очі, намагаючись зібрати докупи уривки пам’яті. Озеро, сміх друзів, сонячне світло… Так, я пірнув у воду. Потім була темрява. А тепер?

Я рвучко сів, але світ довкола поплив. Відчуття було схоже на те, коли вперше напиваєшся — земля хитається, наче хвиля. Я глянув довкола, намагаючись знайти знайомі орієнтири. Але те, що я побачив, змусило мене завмерти.

Будиночка не було. Взагалі нічого знайомого. Лише сосни, які тягнулися до неба, високі й неприродно рівні. Вони стояли мовчазні, як судді, які тільки-но винесли вирок. Ландшафт був схожим на той, що я бачив раніше, але одночасно ніби не моїм. Я підвівся на ноги й відчув, як кожен м'яз протестує проти руху.

— Макс! Настя! — я закричав так, що мої власні слова відлунилися лісом. Але відповіді не було.

Я пішов на гору, зупиняючись, щоб прислухатися. Нічого. Жодного знайомого звуку: ні людських голосів, ні плескоту хвиль, ні навіть цвіркунів. Це тиша, від якої стає моторошно.

— Курча, що тут відбувається? — пробурмотів сам собі, хоч сам звук власного голосу трохи заспокоював.

Коли піднявся на гору, то почув це. Гул. Низький, важкий, як грім у далині, але він ставав дедалі ближчим. Я повернувся на звук і побачив… щось, що наближалося досить швидко.

Великий об'єкт, із металічним блиском корпусу, що відбивав навіть слабке світло. Його прожектор освітив мене так, що я ледь не осліп.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — загриміло з його динаміка, мов наказ, але на абсолютно незрозумілій мові.

Я застиг, піднявши руки. Інстинктивно. Це ж роблять у кіно, так? Показуєш, що ти без зброї, що ти — не ворог.

— Гей! Ви мене чуєте? Допоможіть! — я закричав, але голос затремтів.

Об'єкт завис переді мною, мов хижак, що знайшов здобич. Я зробив крок назад, але він пересунув свій прожектор, наче не збирався мене відпускати.

— Хре-Раа! Шункрола Сі-Фор! — прозвучало знову.

— Я просто… заблукав! Чуєте? — намагався знайти хоч якісь слова, які могли б допомогти.

— Please help me, блін... — в надії порозумітися, вигукнув я.

Але відповіддю став спалах. Летючий монстр піднявся трохи вище, і з-під корпусу вирвався промінь сліпучого світла. Земля біля мене обгоріла вмить, відчуття жару пройшло повз мене.

— От, лайно! — я закричав і, не думаючи, кинувся тікати.

Я біг, наче скажений, ковзаючи на вологій хвої, обдираючи руки об гілки, що потрапляли під ноги. Об'єкт переслідував мене, і звук його двигуна був мов гарчання величезного звіра. Знову промінь — я почув, як обпечена земля скрипить під ногами

«Куди? Куди бігти?» — ця думка билася в голові, але відповіді не було.

Земля раптом зрадила. Я послизнувся на мокрій глині й полетів вниз. Я більше не біг — а летів, ковзаючи вниз по схилу. Гілки били мене, каміння впивалося в тіло, але я не міг зупинитися.

— Т-Р-Я-СЦ-Я-А-А! — тільки й виривалося з мене.

Мій переслідувач летів за мною, не даючи спокою. Його світло періодично пронизувало темряву. Я відчув, як жар пробігає десь поряд — ще один постріл. Хаотичність мого падіння та густа хвоя не давала змогу об'єкту влучити в мене. Але тепер кожен удар об землю болів сильніше. Плече пронизав гострий біль, і я зрозумів, що щось зламав.

Моє падіння зупинилося лише тоді, коли я вдарилося об великий валун. Боліло все. Плече горіло, а нога зовсім відмовилася слухатися. Я спробував підняти голову й побачив, як світло прожектора все ближче.

— Ні…Якого дідька? — прошепотів я, намагаючись відповзти, але тіло просто не слухалося.

— Прошу, припиніть це! — закричав я, не думаючи, що ці слова взагалі можуть щось змінити.

Об'єкт завис наді мною. Його промінь сфокусувався прямо на мені, і я відчув, як жах підбирається до серця. Зараз. Це буде зараз.

— Ні! Прошу!

І раптом темрява ожила. Здалеку пробився жовтий промінь, схожий на прожектор, але він був теплим, майже обнадійливим. Він охопив мене, піднімаючи над землею. Я кричав, не розуміючи, що відбувається.

Дрон не відступав. Він випустив черговий промінь, але тепер я був поза його досяжністю. Тепер бачив, як обгоріла земля там, де щойно лежало моє тіло.

А потім усе зникло. Темрява. Порожнеча. І лише одне питання билося в голові: «Що відбувається?»

***

Світло. Тепле, ніжне, що пробивалося крізь важкі повіки. Спробував підняти руку, але тіло мене не слухалось.

Де я? Що сталося?

Голова пульсувала тупим болем, і це було єдиним, що я чітко відчував. Відкривши очі, побачив стелю — вона була гладка, молочного кольору, з легким мерехтінням. Це точно не ліс. І не озеро.

Я спробував підняти голову, але щось мене стримувало. Озирнувшись, зрозумів, що лежу, міцно зафіксований на чомусь, що нагадувало медичний стіл. Груди, руки, ноги — усе було закріплене м'якими, але міцними ременями.

— Гей! — спробував крикнути, але з горла вирвався лише хрип.

Моє тіло відчувалось дивно: м'язи наче розм'якли, а мова перетворилася на безформний набір звуків. Я відчував себе дитиною, яка тільки вчиться говорити.

І тут я її побачив.