4. Бісова дюжина.

Марі не просто порушила наказ. Вона плюнула в обличчя смерті й змусила її відступити.

— Сержант Рос, як мене чуєш? Адріане, ти де?

Я миттю підсвічую лазером нашу позицію:

— Радий чути тебе, «Запальничко». А я вже думав, ти про мене забула.

— Не тішся ілюзіями, — хоч вона і жартувала, але голос був напружений. — Від мене так просто ти не здихаєшся. Зараз викину абордажний трос і пролечу на малій швидкості над вами. Спробуй зачепитися. У тебе буде лише один шанс. «Судний День» несе у ваш бік і досить швидко.

— Прийняв, — коротко відповідаю й починаю стежити, як її штурмовик заходить на віраж.

Він йде на висоті близько сорока метрів, а за ним по піщаному ґрунту волочиться абордажна «кішка» — важкий гак на тросі, що свистить у повітрі. Секунди. Я стою напоготові, ноги підігнуті, руки випростані. Ще мить — і різкий ривок збиває мене разом з Олівером. Якби не моє титанове плече, руки відірвало б напевно. Магнітний гак міцно фіксується у мене на поясі

— Підіймай! — кричу.

За мить ми перестаємо волочитися по землі — нас тягне вгору. Гарячий вітер пече шкіру.

— Загерметизуйте шоломи, виходжу на орбіту, — голос Марі рівний, холодний, професійний.

Ми віддаляємося від смертельної небезпеки. Я оглядаюся — і бачу, як срібна хмара накриває те місце, де ще хвилину тому сидів разом з Олівером. Марі дозувала тягу ідеально: так, щоб нас не зірвало, і водночас ми змогли вирватися на орбіту.

Щойно ми опинилися в космосі, нас підібрав рятувальний шатл і доставив на «Альфу».

Як виявилося, Марі порушила всі накази й протоколи, аби нас врятувати. На неї чекав трибунал. Але це буде пізніше.

Щойно Олівера помістили в медичну капсулу, як в ефір на всіх частотах повстанці запустили пряму трансляцію з бункера.

На екранах з’явилося величезне приміщення, вщент заповнене жінками й дітьми. Напевно, це були підземні пустоти після видобутку руди. Кілька поранених лежали на підлозі, але більшість людей стояли впритул один до одного. Було зрозуміло, цей простір не розрахований на таку кількість повстанців. Їх було десятки тисяч. Обличчя мокрі від поту та важке дихання говорили про одне — система вентиляції й очищення повітря не справлялася.

Наперед вийшов старий чоловік з ампутованими руками. Проте навіть так він тримався з гордо піднятою головою.

— Мешканці Співдружності, — звернувся він з екрана. — Ми — невелика система на краю галактики. Хотіли лише одного — гідного життя. Багато років тому наші предки колонізували три планети, побудували міста й відкрили родовища каспену. Руди, що зробила революцію в міжзоряних подорожах. Ми процвітали, мали свій флот і майбутнє. Ми вступили до Співдружності на правах рівних.

Він замовк, очі наповнилися тугою.

— Та згодом корпорації, такі як "НаноТех", через корупційні суди та обман відібрали у нас видобуток каспену на всіх планетах. Наші міста почали занепадати, фінансування скорочувалося. Як наслідок — виснажені планети з ледь придатною атмосферою для життя. Ми довго намагалися достукатися до Ради Співдружності, сподіваючись на справедливість. Але все було марним. Доки корпорації постачали каспен, нікого не цікавило, хто і як його видобуває.

Голос його хрипів.

— Ми скористалися правом вийти зі Співдружності, заради майбутнього наших дітей. Нас оголосили сепаратистами й прислали Зоряний Флот для придушення. Майже пів року ми боролися за своє право бути вільними на наших планетах. Понад два мільйони воїнів загинуло, захищаючи свої сім’ї.

Він знову завмер, і раптом люди навколо підняли голови догори. Бункер дав тріщину. Срібна хмара вдерлася всередину. Але паніки не було. Матері та батьки лише міцніше притисли дітей до себе.

— Сьогодні проти нас застосували зброю масового ураження — «Судний День». Вони не змогли нас підкорити. Тож вирішили знищити. Співдружність кинула нас напризволяще. Ми не врятуємося, але ви маєте знати правду!

Останнє, що ми побачили, — рій наноботів знищує все: бетон, метал, плоть. Крики агонії ще лунали, коли зображення зникло. Сам сигнал був заблокований. Він не вийшов за межі системи.

Ніхто у Співдружності не дізнався про цей злочин. Нам наказали мовчати, посилаючись на нерозголошення військової таємниці.

***

Потім був трибунал над Марі.

Я сидів на жорсткій лаві свідків, відчуваючи, як титанове плече ниє під парадним кителем. Це була фантомна реакція — метал не відчуває холоду, але це місце морозило саму душу.

Коли мене викликали, я встав. Трьох зірок на моїх погонах було замало, щоб дивитися в очі адміралам на подіумі, але достатньо, щоб говорити правду.

— Майстер-сержант Адріан Рос, — голос голови трибуналу пролунав як ляскіт батога. — Ви стверджуєте, що командер Валуа діяла в умовах неминучої загрози вашому підрозділу?

Я глянув на Марі. Вона стояла струнко, не дивлячись на мене. Здавлаося що їй байдуже на все що відбувається навколо, але я знав — вона слухає кожне моє слово.

— Так точно, сер. — Мій голос був хрипким. — Ми були в "мертвій зоні". Зв'язок переривався. Хмари «судного дня» нестирмно наближалися до нас.