3. Злам.

Цикл: Ключ до майбтнього.

Книга: Ключ до майбтнього. Хроніки.

Частина перша: Будні бісовох дюжини.

3. Злам.

Система сепаратистів містила дванадцять планет, і лише три були придатні для життя після тераформування. Я не розумів, що змусило цих людей від’єднатися від Співдружності — відмовитись від технологій, від прогресу, фактично обравши роль вигнанців. Але часу на запитання не було. Код червоний. Підвищена бойова готовність.

Мій підрозділ і ще два працювали під прикриттям ланки Марі. Наші будні стали однаковими. Кава, короткий сніданок, вона — до своїх «пташок», я — до десантних ботів зі своїми хлопцями.

— Не геройствуй там, — замість «бувай» казала мені Марі, поправляючи фіксатори на моїй броні.

— І ти, — відповідав їй.

— Я постараюся зачистити квадрат так, щоб тобі було нудно, — підморгувала вона.

Короткий поцілунок, і у нас обох розпочиналася робота.

За тиждень панівні сили флоту Співдружності розбили їхні ескадри. Прийшла черга десанту. Спершу планетарне бомбардування — точкове, холодне, як хірургія. Потім наша висадка. Марі прикривала з неба. Перша посадка видалася на диво спокійною — навіть занадто. На мить я подумав, що «пташки» зачистили поверхню під нуль. Але це була вдавана тиша.

Повстанці зарилися глибоко — у старі шахти, в бетон і камінь. Їх не видно з орбіти, та не знищити так просто. І саме нам випало витягати їх із тієї темряви — сходинка за сходинкою, коридор за коридором, з гвинтівкою у руках і з побратимом, що прикриває спину. Попереду нас чекало те, чого ми не очікували навіть у найгірших прогнозах. Але тоді, серед вибухів та бойових наказів, я ще встиг відчути себе щасливим. Ми з Марі були поруч, а жерло війни несло нас обох у те, що називається майбутнім.

Першу планету ми відвоювали за місяць. Адмірал Солт не розпорошував сили — він працював послідовно, крок за кроком. Замість розпорошувати флот, він кидав ударні групи концентровано, сектор за сектором, методично вириваючи корені опору. Тактика себе виправдала: втрати були мінімальні, хоча слово «мінімальні» у війні звучить цинічно.

Нашу перевагу забезпечували МЕБМи — механізовані бойові модулі, здатні витягати противника навіть з бетонного гнізда. Їхній поступ гримів, як відлуння грому, а згарища, що вони лишали по собі, не мали назв. У нас було покриття з орбіти, точна координація і ресурс, який сепаратисти не могли відтворити. Але навіть з усією цією могутністю, ми програвали щодня — коли хтось зі своїх гинув. Адже я вважав, якщо хтось не повернувся із завдання — це не перемога. І таких днів було забагато.

Під час зачистки одного з останніх секторів ми натрапили на старі підземні печери — їхні стіни були вологі, вкриті кристалами, що тьмяно сяяли від світла наших ліхтарів. Усередині ми зустріли справжній спротив. Повстанці билися до останнього, відкриваючи вогонь навіть коли перемогти не було шансу. Вони не здавались. Вони вибирали смерть.

У вузькому тунелі, коли ми вже вважали сектор зачищеним, пролунала черга. Кулі вдарились у щити, спалахнули іскри. Відповідь спрацювала майже автоматично. Коли я підійшов до укриття, звідки пролунали постріли, аби перевірити результат — побачив її.

За уламками лежала жінка. Без броні, без шолома — у потертій робі механіка, з мисливським карабіном у руках. Її тіло було пробите кількома плазмовими зарядами, але вона ще дихала. Я опустився навколішки. Її погляд — темний, глибокий, спокійний — вп’явся в мене.

— За що ти прийшов нас убивати, солдате? — її голос був слабким, в ньому не було страху.

Я завмер. Усі слова, які учили нас на брифінгах, здалися чужими.

— Я склав присягу, — відповів їй тихо. — Захищати мир Співдружності.

Вона слабо посміхнулась, губи заблищали кров’ю.

— Співдружність? Вона не згадувала про нас сорок років. Корпорації брали наш каспен, залишаючи тільки обіцянки. Ми нікого не захоплювали — ми лише хотіли бути вільними. Мати право дихати на своїй планеті.

Вона закашлялась, і на камінь впала темна пляма.

— Ти говориш «захищати», — продовжила після короткої паузи. — Але чи може мир коштувати свободи?

У мене не було відповіді. Зброя в руках раптом стала важкою. Я поклав плазмову гвинтівку, опустив руку до польової аптечки з наміром стабілізувати її стан, та вона ледь торкнулася мого зап’ястка.

— Не треба. Мене ти вже не врятуєш... але подумай про мої слова.

Її очі згасли. Повільно, мов зоря, що догорає на обрії.

Повернувшись, я усе розповів Марі. Ми довго мовчали. Навіть наші тіні здавалися мовчазними.

Тоді я зрозумів: віра — річ крихка. Ми вірили, що несемо порядок, але, можливо, були лише інструментами чужої вигоди. У академії нам пояснювали, що десять відсотків мирного населення — прийнятна статистика під час придушення локального спротиву. Але це — цифри на екрані. У реальності — це обличчя, це погляд, який ти більше ніколи не забудеш.

Світ, який я захищав, тріснув того дня. І вже не був тим самим.

Остання планета була справжньою фортецею спротиву. Декілька місяців поспіль Зоряний флот стирав з лиця її поверхню — орбітальні батареї, крилаті ракети, бомбардування з тактичними ядерними зарядами. Але результату не було: щойно десант висаджувався, починалося справжнє пекло. Втрати росли щодня. Навіть якщо командування намагалося приховати масштаби трагедії, мені було достатньо бачити, що у моєму власному підрозділі залишилася лише третина. А скільки таких підрозділів у всьому флоті? З трьох мільйонів десантників третина залишилася тут навічно.