2. Знову разом.

Цикл: Ключ до майбтнього.

Книга: Ключ до майбтнього. Хроніки.

Частина перша: Будні бісової дюжини.

2. Знову разом.

Базу підняли за тривогою. Тоді я ще не здогадувався, що саме цей сигнал запустить ланцюг подій, який переверне моє життя. Полковник зібрав нас у командному центрі. На його обличчі читалася холодна рішучість.

— Пірати захопили космічну яхту, — сказав він, кинувши важкий погляд на нас. — На борту — донька губернатора однієї з найвпливовіших систем. Ми — найближчі у секторі. У вас дві години, щоб звільнити заручницю та знищити піратів. Зоряний флот не торгується.

Усі мовчали. Не треба було нічого додавати — кожен розумів, що йдеться не лише про обов’язок, а й про честь.

Підготовка тривала блискавично. Взявши легкий кур’єрський човник, у тісний простір якого ми ледве втиснулися, я і дев’ятеро моїх бійців відправилися на зустріч з піратами. За легендою, два кур’єри везли викуп — мільярд кредитів на холодних гаманцях. Насправді в скрині було

подвійне дно, під яким був один з десантників й зброя. Згідно з розвідданими, пірати володіли старим військовим фрегатом. Колись такий корабель мав би бути розібраний і відправлений на брухт, але замість цього потрапив до рук піратів — завдяки корупції у високих кабінетах.

Недолік фрегата ми знали напам’ять: щоб прийняти стикувальний рукав, потрібно на мить вимкнути енергетичні щити. Цей короткий проміжок і був нашою можливістю.

Двоє з моїх, переодягнені кур’єрами, заносили скриню з «викупом», поки ми, основна група, кріпилися ззовні корпусу. Грег мав розрізати обшивку в районі енергетичної установки.

— Почали, — віддав я наказ.

Коли шлюз кур’єрського човника відкрився і хлопці почали тягнути скриню крізь швартувальний рукав, ми вже вгризалися плазмовими різаками в обшивку кормового відсіку. Коридори зустріли нас тьмяним освітленням і мінімальним спротивом. Повітря стояло важке, з присмаком мастила і поту.

Наш план спрацював бездоганно. За лічені хвилини ми дісталися каюти, де тримали заручницю. Вона сиділа нерухомо, скута кайданами, обличчя бліде, очі — повні страху. Я вже подав сигнал евакуації, коли раптом у тіні позаду щось ворухнулось.

Пірат. Не з простих — відразу видно, військовий. Рухи були упевнені, чіткі. У руках плазмова граната. Він кинув її точно між заручницею та мною.

Часу на роздуми не було, лише рефлекси.

Я кинувся вперед, навіть не думаючи. Відчув, як вибухова хвиля відкидає мене на стіну каюти. Енергетичний щит вмить просів й згас. Вибухом зривало плечову броню, разом з частиною мого плеча.

Я впав. У повітрі завис запах плавленого металу та горілої плоті. Крізь гул у шоломі ще почув постріли, крик дівчини й власне серцебиття, яке гасло разом зі світлом.

Останнє, що я бачив — як тіло нападника падає, прошите плазмовими зарядами моїх бійців. А потім усе занурилося у чорну, беззвучну тишу космосу.

Два тижні я провів у медичній капсулі, де час тягнеться в’язко, як гель, а думки спливають і тонуть між імпульсами апаратури. Лише завдяки їй і блискавичній реакції хлопців я вижив. Коли отямився, відчув, що тіло наче зібрали заново. Я підняв руку й не відразу прийняв її як свою.

У мені стояла модифікована нейромережа рівня спецпризначенця: прискорені рефлекси, медичні наніти, що тихо працювали в крові, посилений ендоскелет, який відгукувався на кожен м’язовий імпульс. Праве плече замінили на титановий модуль з вбудованим енергоблоком і круговим сонаром на триста шістдесят градусів. Я навіть переконався, що цей сонар «сканує» простір, зчитуючи об’єкти за стіною. Усе це тягнуло мінімум на десяток моїх річних зарплат. Я встиг лише криво посміхнутися, кому ж це завдячую за такий «дорогий подарунок долі», коли двері лазарету роз’їхалися.

Мене терміново викликали до полковника. Дивно — він ніколи нікого до себе в каюту не кликав. Двері відчинилися. Я ступив усередину і зупинився, тримаючи спину рівно.

— Майстер-сержант Рос прибув за наказом, — відрапортував.

Полковник стояв біля ілюмінатора, схиливши голову до холодного скла. Він виглядав так, ніби це не його каюта, а він тут лише гість. У його кріслі за столом сидів сивий чоловік у бездоганному темному костюмі — лице гладко виголене, погляд уважний, спокійний і твердий, як камінь. Він підвівся, і в його рухах було щось владне, звичне до рішень, які важать більше, ніж планети.

— Ось і він, мій герой, — сказав чоловік і вийшов мені назустріч із ледь помітною, але щирою усмішкою. — Дякую тобі за те, що врятував доньку. Навіть не хочеться уявляти, що було б, якби ти її не прикрив.

Я перевів погляд на полковника. Той ледь помітно кивнув.

— Це наша робота, губернаторе, — відповів я.

— Ох, уже ця ваша військова скромність, — чоловік усміхнувся ширше. — Такі, як ти, сержанте, мають служити на «Альфі», а не тут, на фронтирі.

— Я не проти, — відповів спокійно. У полковника в очах майнув ледь помітний вогник — чи то заздрощів, чи злості.

Губернатор потиснув мені руку і не відпускаючи промовив.

— Якби не ти та твої хлопці, — сказав уже серйозно, — я б сьогодні не бачився з дитиною. Як можу віддячити?