Промо. Ключ до майбтнього. Хроніки.

Цикл: Ключ до майбтнього.

Книга: Ключ до майбтнього. Хроніки.

Частина перша: Будні бісовох дюжини.

1. Судний день.

Я стояв на плацу вже другу годину, і холодний піт стікав спиною, мов беззвучні струмки, які наполегливо нагадують про те, що ця мить — не просто кінець одного етапу, а початок чогось значно більшого. Навколо мене розтягнулися ряд курсантів. Ми стояли в тиші, наповненій неймовірною енергією піднесення. Поруч, у таких самих мокрих від спеки парадних одностроях, завмерли тисячі інших курсантів, майбутніх захисників Співдружності. Сьогодні ми закінчуємо академію Зоряного Флоту. П’ять років... Цей день був маркером — п’ять років наполегливої праці, а насправді всього мого свідомого життя. Бо в Зоряному Флоті служили мій дід, мій батько, і тепер прийшла моя черга. Це був мій вибір, свідомий і безповоротний. Мрія про звитягу, пригоди, міжзоряні польоти й відкриття нових світів жевріла в мені, як незгасимий вогонь.

Поруч біля мене стояли сотні юнаків і дівчат — таких, як я. Ми всі, тепер уже сержанти, чекали на своє призначення після офіційних урочистостей. Хтось вирушить на прикордонні форпости, хтось — на колоніальні планети, а кому пощастить — потрапить на флагман Зоряного флоту, корабель «Альфа». Це не просто корабель, це левіафан космічного флоту. У його доках стоять сотні легких штурмовиків і аж три важких крейсери. Вогнева міць «Альфи» — неперевершена у всій Співдружності. Для таких, як ми, це корабель мрії.

І ось нарешті на трибуну вийшов очільник нашої академії полковник Батченко — «Батько», як ми його називали, і в повітрі застигла тиша, що дзвеніла натягнутою струною.

— Курсанти! — вигукнув він. — Від сьогодні ви покидаєте стіни академії й далі служитимете за призначенням, що надійде на вашу нейромережу. Незалежно від місця, куди доля вас закине, пам’ятайте, ви стоїте на сторожі миру і спокою нашої Співдружності. Ви ті, хто першими прийме важкий бій у разі небезпеки. Тож не осоромте Академію Зоряного флоту — військова вдача вас винагородить.

Він дивився на нас, мовби заглядаючи в кожне серце. Я відчув, як по шкірі пробігли мурахи. Напевно, те саме відчував кожен на плацу.

— Я вірю в кожного з вас, — продовжив офіцер. — За останні двадцять років це перший випуск, де всі курсанти закінчили академію з відзнакою понад дев`яносто балів. Це планка, яку ви поставили для майбутніх випускників. Я пишаюся тим, що був причетним до вашого навчання, адже поганий той учитель — якого не перевершить його учень… Рівняйсь! Струнко!

Він зробив паузу.

— Вільно!

Останнє слово повисло в повітрі, і ми відгукнулися захопленим криком, підкидаючи у небо свої берети. Плац вибухнув вітаннями, свистом, сміхом, наче це було святкування великої перемоги. Ми були молодими, сповненими надії та палкої віри, що нам під силу змінити хід історії.

Які ж ми всі були наївні.

***

Мені на нейромережу надійшло призначення. З деяким хвилюванням я відкрив повідомлення й прочитав: «Сержант Адріан Рос, ви закріплюєтесь за есмінцем «Тідор», третього оперативного угрупування Зоряного флоту. Вам наказано прибути до місця дислокації корабля...» Далі йшли дані локації — сектор, зоряна система, планета і час прибуття, але я вже не читав.

Моє розчарування було гірким на смак, як дешева кава. На своєму потоці я мав найвищі бали, відзнаку від керівника академії й супровідний документ, що відкривав переді мною безліч дверей. Але доля розпорядилась інакше. Лише згодом зрозумію, що це призначення було найкращим для мене в той час.

Я підійшов до Марі.

Пам’ятаю, як ми познайомилися на першому курсі. Вона мріяла стати пілотом зоряного штурмовика, а я — десантником. Наші шляхи в академії майже не перетиналися, окрім, як у жорстких дисциплінах на виживання та з фізпідготовки. Але за всі ці роки ми зуміли зберегти нашу дружбу, яка, як світло у темряві, підтримувала мене у хвилини найглибшого сум’яття.

В її зелених очах я бачив турботу і неприховану тривогу.

— Адріан, щось сталося погане? — тихо запитала вона.

Я замовк на хвилину, підбираючи слова.

— Та не те щоб погано, але й не ідеально. Мене відправляють у якусь глушину, охороняти колонії від піратів, — відповів я без ентузіазму.

— О, це чудово! — відповіла вона з усмішкою. — У тебе буде справжній бойовий досвід, а не ці симуляції в арені.

Я завжди захоплювався її здатністю знаходити позитив навіть у найскладніших обставинах. Вона ж називала мене «останнім песимістом», хоча я скоріше вважав себе реалістом. Марі була життєрадісною сумішшю позитиву, оптимізму й нахабства. Я часто дивився на те, як у її рудому волоссі відблискують промені вечірнього сонця, що заходило за обрій. В ті хвилини здавалося, що вона випромінює лише позитивну енергію, заряджаючи усіх навколо. Коли вона посміхалася, світ здавався безтурботним, як на пляжах Ельдорадо. Вона навіть вибрала собі позивний, на честь прізвиська, яке ми їй дали — «Запальничка».

— А тебе куди? — перепитав її, виринаючи з валсних думок.

— Не скажу, — відповіла вона, помічаючи, як мій настрій падає нижче нуля.