ЕПІЛОГ. Між світами

Сім місяців потому. Кальмера.

Настя стояла біля пам'ятника. Двадцять три імені, викарбувані в чорному камені. Рос. Доміна. Двадцять воїнів.

І на вершині, золотими літерами:
Капітан Ден Нортон. (Денис Мельничук). Той, хто врятував галактику. Власним життям.

Вона торкнулася холодного каменю. Сльози давно висохли, але біль залишився — тупий, постійний, як відлуння втраченого серцебиття.

Ліє стояла поруч, тримаючи за руку Тарасика. Хлопчик виріс за ці місяці — став вищим, серйознішим. В його очах було щось від батька — та сама впертість, той самий вогонь.

Поруч, у колисці, спала новонароджена дівчинка. Срібне волосся, як у матері. Настя ще не звикла до думки, що Ден ніколи не побачить свою доньку.

— Тітко Настю, — тихо сказав Тарасик, дивлячись на пам'ятник. — Чому тато не повернувся? Він же завжди повертався.

Настя присіла біля хлопчика. Подивилася в його очі — такі схожі на Денові.

— Цього разу... він віддав занадто багато, сонечко. Він врятував усіх нас. Але ціна була... занадто високою.

Тарасик кивнув. Не по-дитячому серйозно.

— Я буду таким, як тато, — сказав він рішуче. — Коли виросту. Я захищатиму тих, кого люблю.

Настя всміхнулася крізь біль. Обійняла хлопчика.

— Знаю. Але, будь ласка, не повторюй його помилок. Залишайся живим.

Штучін з'явився поруч у вигляді голограми. Його синє світло пульсувало тривожно.

— Настю. Нам потрібно поговорити. Терміново.

Вона підвелася, насторожилася.

— Що сталося?

— Не тут. На «Астроні». Це... складно пояснити.

***

Двадцять хвилин потому. Крейсер «Астрон». Медичний відсік.

Настя увійшла до відсіку і завмерла.

Посередині, в прозорій капсулі, наповненій блакитною рідиною, плавало щось.

Не тіло. Не організм. Маленький фрагмент розміром з яйце. Частина чогось більшого.

Золоті капіляри світилися під напівпрозорою оболонкою. Пульсували, наче живі. Симбіонт. Або те, що від нього залишилося.

— Я зберігав це з моменту коли капітан загинув, — тихо сказав Штучін. — Це частина симбіонта Дена. Вижила всупереч усім законам фізики. Його тіло вигоріло, але в середині тіла, в середині того, що лишилося від симбіонта, було це.

Настя наблизилася до капсули. Торкнулася скла. Воно було теплим.

— Він... живий?

— Не зовсім. Це не повний організм. Лише фрагмент. Але... всередині є щось. Свідомість. Спогад. Відлуння особистості.

— Дена? — вона ледь дихала.

Штучін замовк. Потім відповів.

— Так. Я провів глибоке сканування. Там є... інформація. Закодована на квантовому рівні. Спогади. Емоції. Думки. Все, чим був Ден, стиснуте в цей крихітний фрагмент.

Настя дивилася на золоті прожилки, що пульсували в середині яйця. Серце билося так сильно, що боліло в грудях.

— Ми можемо його повернути?

— Теоретично... так. Але це займе роки. Можливо, десятиліття. У нас немає технології клонування. Нам потрібна технологія Предтеч з перенесення свідомості. Це...

— Не важливо, скільки, — різко сказала Настя. — Робіть. Зараз. Сьогодні.

Штучін кивнув.

— Є ще одна річ, — він активував голограму. — Перш ніж Ден загинув... він передавав сигнал. Слабкий, майже непомітний. Але це було... повідомлення.

— Яке?

Голограма змінилася. З'явився текст. Одне речення. Закодоване в енергетичну сигнатуру симбіонта:

«Настю. Забери мене з минулого. Я маю виправити помилку.»

Настя завмерла. Не дихала. Не моргала.

— Що... що це означає? — прошепотіла вона.

— Не знаю, — Штучін був такий же розгублений. — Але судячи з контексту... Ден передав це повідомлення перед смертю. Або... під час неї. Він хоче, щоб ти повернулася в минуле і забрала його. Але навіщо?

Настя дивилася на фрагмент симбіонта. На останнє, що залишилося від брата.

— Бо він щось знає. Щось, чого ми не розуміємо. Помилку, яку треба виправити.

Вона обернулася до Штучіна.

— Чи можемо ми зв'язатися з ним? Через цей фрагмент?

— Можливо. Але для цього потрібен... ментальний зв'язок. Хтось має його ДНК. Ти або Тарасик. Та це небезпечно. Ви можете застрягти там, між реальністю і спогадами.

Настя не вагалася.

— Під'єднуй мене.

***

П'ять хвилин потому. Глибоке занурення.

Настя лежала на медичному столі, її голову оточували сенсори. Симбіонт Дена в капсулі поруч пульсував синхронно з її серцебиттям.

Штучін активував систему. Настя закрила очі.

І занурилася.

Спершу — тиша. Потім шелест, багатоголосий, схожий на вітер, що проходить крізь руїни. І переді мною — юрба. Люди. Сотні, тисячі. Стиснуті у коло, їхні погляди метались у різні боки, шукаючи порятунок, як зграя, що втратила орієнтир.

У їхніх очах — те, що бачать у війнах, на згорілих станціях, на планетах, де цивілізація лишила по собі тільки попіл. Страх, зневіра. І тиша — така важка, що не можна було дихати.

Настя усвідомила, що вона в тілі Дена. Вона хотіла крикнути. Сказати, що вони не самі. Що ми боремося. Але голос не йшов. Усе навколо здригнулося — і раптом…

Настя побачила Ліє.

Вона стояла осторонь, на пагорбі, залитому спокійним золотим світлом. Світлом, яке не належало цьому зламаному світу. Поруч — двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Діти Дена.

Хлопець мав його очі — і в них жила тривога. Не дитяча — свідома. Дівчинка — зі срібним волоссям, як у Ліє. Вона посміхалась, ніби не боялася нічого у цьому світі. Ніби бачила щось більше.

Настя зробила крок на зустріч.

І в ту ж мить — землю розірвало полум'я.

Вогонь піднявся стіною, живим муром, що відділив його від них. Гаряче повітря вдарило в обличчя, збило з ніг. Настю викинуло з тіла Дена і вона зависла над ним в повітрі.

Вона чула його крик:

— Ліє! Забери їх! Тікай!