24. Остання правда.

Ховатися більше не було сенсу. Я відчував це кожною клітиною свого тіла — час працював проти нас. Не дні, не години. Хвилини. Можливо, навіть секунди.

Я стояв на містку «Астрона», дивлячись на голограму системи. Порожня. Мертва. Ідеальне місце для пастки.​

— Штучін, — сказав я тихо, але твердо. — Готуй глибоке злиття з «Астроном». Повне. Без обмежень.

Настя подивилася на мене. У її очах я бачив страх, але й довіру. Завжди довіру.

— Дене, що ти задумав?

— Так треба, — перервав я. — Інакше ми не встигнемо.

Вона кивнула. Не було потреби в словах. Ми разом пройшли через багато, щоб сумніватися зараз.

Я закрив очі. Симбіонт під шкірою спалахнув золотим сяйвом. Я відчував, як моя свідомість розширюється, виходить за межі тіла. Зливається з крейсером.

«Астрон» був не просто кораблем. Він був живим — технологія Теріанців, яку міг підкорити лише завдяки симбіонту, що дозволяв мені стати частиною його систем. Я відчував кожен метр обшивки, кожен енергетичний контур, кожен сканер, наче це було моє друге тіло.​

Настя стояла біля навігаційної консолі, її руки тремтіли, коли вона перевіряла системи конструкта чорної діри востаннє. Штучін координував усе, його голограма пульсувала синім світлом.

— Конструкт готовий до розгортання, — повідомив Штучін. — Енергетичний заряд Інфініуму на максимумі. Після активації у нас буде близько десяти хвилин до повного запуску ланцюгової реакції.​

Десять хвилин. Якщо все піде за планом.

— Випускаємо, — наказав я.

«Астрон» вивільнив конструкт. Величезна сфера, розміром з тенісний м'ячик, повільно розгорталася  у гігантську конструкцію. Усередині, захищене силовими полями й захисними оболонками, пульсувало ядро — яке працювало від інфініума.​

Ми повернули назад, на край системи. На безпечну відстань. 

— Скільки маємо часу? — запитала Настя, її голос був напруженим.

— Вісім хвилин, — відповів Штучін. — Можливо, менше. Інтегратори відчують енергетичну сигнатуру конструкта. Вони прийдуть.

Я кивнув. Саме на це ми й розраховували. Приманка. Втягнути весь флот у систему, активувати чорну діру, поглинути їх усіх одним ударом.​

Простий план. Занадто простий.

Ми чекали. Хвилини тягнулися, наче години. Я відчував, як напруга зростає на містку. Настя дивилася на сканери, не відриваючи погляду.

І тоді...

Простір сколихнувся.

Не фізично. Я відчував це через злиття з «Астроном» — гравітаційні хвилі, що розходилися крізь тканину реальності. Складка в просторі почала розкриватися, наче величезна рана в космосі.​

— Вони тут, — прошепотів Штучін.

І з порталу почали виходити кораблі.

Сотні. Тисячі. Десятки тисяч. Мільйони.

Флот Інтеграторів заповнював простір, наче жива лавина металу й енергії. Дредноути розміром з малі планети. Крейсери, що тягнулися кілометрами. Винищувачі, зібрані в рої, схожі на зграї механічної сарани.​

— Пізно! — закричала Настя, її голос надломився  від відчаю. — Ми не встигли!

Але я бачив більше. Через злиття з «Астроном», через здібності симбіонта, я бачив інформаційні потоки. Між кораблями почали текти дані — мільярди сигналів одночасно, наче нервові імпульси величезного організму.

Вони об'єднувалися. Ройовий розум Інтеграторів пробуджувався після тисячолітнього сну. Мільярди свідомостей синхронізувалися в одну — могутню, давню, жахливу.

І раптом мене осяяло.

— Ще не пізно! — закричав я, і в моєму голосі була надія. — Вони прокидаються! Це як будь-якому організму — потрібен час, щоб прийти до тями!

Настя обернулася до мене, її очі розширилися.

— Ти хочеш сказати...

— Так! Їм потрібна синхронізація. Вони ще не повністю об'єднані. Якщо ми зараз почнемо бій — це самогубство. Навіть «Астрон», навіть з моєю здатністю підкачувати енергію на щити, не зупинить цю навалу. У нас немає найменшого шансу.

— Але у нас є шанс запустити ланцюгову реакцію чорної діри, — закінчила за мене сестра, розуміючи до чого я веду.

Я кивнув. Подивився на конструкт у центрі системи. На мільйони кораблів, що повільно наближалися до нього, ще не усвідомлюючи загрози.

— Починаємо, — сказав я твердо.

Штучін активував команду. Конструкт спалахнув. Силові поля розкрилися, вивільнивши ядро. Інфініум почав реакцію — контрольований гравітаційний колапс.​

І з'явилася вона.​

Чорна діра.

Спочатку маленька, розміром з людський кулак. Але вона росла. Швидко. Геометрично. Експоненційно.​

Простір навколо неї почав згортатися. Світло викривлялося, створюючи дивні ефекти — зорі здавалися розтягнутими, спотвореними, наче їх бачили крізь криве дзеркало.​

Перші кораблі Інтеграторів, що були найближчими, почало затягувати. Спочатку повільно, потім швидше. Вони намагалися втекти, активувати двигуни, але гравітація була безжальною.​

Один за одним кораблі зникали за горизонтом подій. Розтягувалися, перетворювалися на потоки атомів, перш ніж зникнути назавжди.​

Я бачив, як інформаційний обмін між Інтеграторами прискорився. Різко. У десятки разів за секунду. Вони розуміли загрозу. Намагалися швидше синхронізуватися, щоб діяти злагоджено.

— Вони прокидаються! — закричав Штучін. — Синхронізація досягає критичних значень!

Я не чекав. Почав підкачувати свою енергію в конструкт. Симбіонт спалахнув під шкірою, золоті вени світилися так яскраво, що здавалося, моє тіло перетворилося на живий маяк.

Енергія текла з мене потоком, безперервно, потужно. Чорна діра відгукнулася — почала рости ще швидше. Її гравітаційне поле розширювалося, захоплюючи все більше кораблів.​

Сотні. Тисячі. Десятки тисяч одночасно.

Але цього було замало. Інтегратори адаптувалися. Я бачив, як інформаційні потоки між ними збільшувалися що секунди в сотні разів. Вони майже завершили синхронізацію.

Я прискорив подачу енергії. До максимуму. І навіть за межі. Єдина думка заповнила мою свідомість: встигнути першими. Щоб ланцюгова реакція почалася до того, як Інтегратори остаточно прокинуться.​