19. Ефір.

Лежачи тут, у середині гори кристалів, я не бачив снів. Моє тіло потребувало відпочинку не лише фізичного, але й ментального. Енергія інфінуму наповнювала кожну клітину мого організму, розливаючись гарячими хвилями через вени, м'язи, кістки. Спочатку це було приємне тепло, наче теплий дощ після спеки. Але потім... потім прийшов біль.

Не фізичний — такий я міг би витримати. Це була агонія свідомості, що розширювалася надто швидко, наче скляну посудину наповнювали киплячою водою. Я відчував, як щось усередині мене ламається, розпадається на фрагменти, а потім збирається знову, але вже в іншій формі. Симбіонт пульсував у такт моєму серцю, але його ритм ставав дедалі частішим, дедалі потужнішим.

А тоді прийшли видіння.

Спочатку лише проблиски — миттєві образи майбутнього, що спалахували в темряві мого розуму, як блискавки у нічному небі. Я бачив себе на містку космічного корабля. Бачив Ліе, яка плакала над чиїмось тілом. Бачив сина — дорослого, з обличчям, сповненим ненависті.

Потім видіння стали триваліші. Я перестав бути просто спостерігачем — я жив у цих моментах. Відчував дотик холодної зброї в руках, смак крові на губах, запах диму від міст, що палають. Кожне майбутнє було реальним, відчутним, живим. Тисячі варіантів. Мільйони розгалужень.

В одному я стояв на руїнах Землі, оточений трупами тих, кого любив. Інтегратори перемогли. Мій син лежав мертвим на моїх руках, його очі дивилися в нікуди. Я кричав, але звуку не було — лише беззвучний рев розпачу, що розривав мою душу.

В іншому я сам ставав монстром. Сила інфінуму спотворила мене, перетворила на істоту чистої енергії без серця, без совісті. Я бачив, як власними руками душу Ліе, відчував, як її життя згасає під моїми пальцями. І найстрашніше — мені було байдуже.

В третьому варіанті я помирав на цій планеті, серед хтоніків, самотній і забутий. Ліе ніколи не дізналася, що сталося. Вона чекала мене роками, поки надія не перетворилася на порожнечу. Я бачив, як вона старіє, як згасає світло в її очах.

Кожне майбутнє було наслідком найдрібніших рішень. Я бачив, як невинний вибір, піти ліворуч чи праворуч, сказати слово чи промовчати — приводив до катастроф неймовірного масштабу. Маленький камінчик, кинутий у річку, створював хвилі, що перетворювалися на цунамі.

Один раз я не послухав інтуїції й довірився не тому союзнику — наслідком стало знищення цілої галактики.

Іншого разу я вагався на секунду довше, і Портал закрився назавжди, залишивши мільярди істот у пастці між вимірами.

У сотому сценарії я вибрав власну безпеку замість ризику, й людство потонуло в рабстві під владою Інтеграторів на тисячі років.

Інформація давила на мене нестерпним тягарем. Я бачив не просто події — я відчував емоції мільярдів істот, що страждали чи раділи в кожному з цих варіантів. Їхній біль ставав моїм. Їхня смерть розривала мою душу на шматки.

Я втрачав себе.

Де закінчувався я — справжній Ден, що лежав біля Хранителя на чужій планеті — і починалися ці проєкції? Хто я? Той, хто врятував світ? Чи той, хто його знищив? Той, хто любив Ліе всім серцем? Чи той, хто вбив її власними руками?

Я бачив себе в десятках тіл, у сотнях ситуацій, і всі вони були мною. Кожна версія кричала, що вона справжня. Кожен варіант майбутнього вимагав уваги, визнання, прийняття.

Мій розум почав розколюватися. Я відчував, як божевілля підкрадається до мене — не як щось зовнішнє, а як природний наслідок того, що людська свідомість не створена для такого випробування. Ми не повинні бачити все майбутнє одразу. Ми не повинні нести тягар усіх можливих реальностей.

Я вже не міг відрізнити спогад від бачення, реальність від можливості. Хто я? ХТО Я?

І раптом — тиша.

Не просто відсутність звуку. Абсолютна, всепоглинаюча тиша, що змила потік образів, як хвиля змиває малюнки на піску. Божевілля відступило. Біль згас. Тисячі голосів моїх можливих майбутніх "я" затихли.

Я опинився серед потоку наче в небі. Але це було не звичайне небо. Хмари навколо мене мали теплий золотавий відтінок, наче їх підсвічували зсередини. Я ніби стояв над ними, і одночасно в них. Все навколо пульсувало енергією. Я бачив її неозброєним оком: золоті струмки світла, що текли в усіх напрямках, переплітаючись, розгалужуючись, створюючи складні візерунки.

Це було... прекрасно. І водночас лякало до глибини душі.

Крізь ці потоки енергії, наче крізь завісу дощу, до мене наближалася фігура. Знайома. Поводир. Його очі світилися тим же золотим світлом, що й хмари навколо.

— Вітаю тебе, Дене, — його голос лунав безпосередньо в моїй свідомості, — в Ефірі.

Ці слова вразили мене, як удар блискавки. Ефір. Місце між вимірами. Простір чистої енергії, де існують лише свідомості, звільнені від оков фізичного тіла.

Жах охопив мене холодними обіймами.

— Якщо я тут... — мій голос тремтів, — значить, я втратив своє тіло? Я... я помер?

Я дивився на свої руки. Вони виглядали реальними, але крізь них проступали золотаві вени енергії. Я торкнувся грудей — там, де мало битися серце, відчував лише пульсацію світла.

— Що я тут роблю? — спитав, намагаючись приборкати паніку. — Що зі мною сталося?

Поводир зупинився за кілька кроків від мене. На його обличчі застигла дивна суміш смутку та гордості.

— Ти пройшов складний етап трансформації, Дене. Такий же, який свого часу пройшли теріанці. Твій симбіонт досягнув апогею розвитку, злився з твоєю свідомістю на рівні, недосяжному для більшості істот. — Він простягнув руку, вказуючи на потоки енергії навколо. — Тепер ти не прив'язаний до фізичної форми. Ти можеш існувати як чиста свідомість. Ти більше не потребуєш їжі, сну, повітря. Ти можеш жити вічно.

Вічно. Це слово мало звучати як дар, як нагорода. Але для мене воно прозвучало як вирок.

— Я не хочу такого життя, — відповів йому. — Мені потрібно повернутися назад. У своє тіло. Мені потрібно повернутися до Ліе, до свого сина. — Я зробив крок до нього, стискаючи кулаки. — І я повинен зупинити вторгнення Інтеграторів. Не тут, не в цьому... Ефірі. Там, у реальному світі!