17. Відкриття.

Я стояв біля підніжжя кришталевого кряжа, важко дихаючи після пробіжки. Ноги тремтіли від втоми, але серце билося з якоюсь новою силою — чи то від передчуття, чи то від енергетичних потоків, що розрізали повітря.
Буря минула, залишивши по собі тишу, яка здавалася навіть гучнішою за її рев. Повітря ще потріскувало залишковими зарядами, а горизонт пульсував відблисками згасальних електричних потоків. Я вичекав, поки останні спалахи не згасли, і тоді побіг до гір.

Кожен крок по рожево-блакитному ґрунту лунав у голові, як удар молота по порожньому металу. Я відчував, як у мені наростає тривога — не страх, ні. Радше давній інстинкт виживання, коли тіло й свідомість розуміють, що ти опинився на межі невідомого.

Коли я піднявся трохи вище, переді мною розкрився краєвид, від якого перехопило подих. Уся гряда, від підніжжя до вершин, сяяла, переливаючись усіма відтінками світла — рожевий унизу, плавно переходив у ніжно-блакитний, а там, де кристали торкалися неба, вони набували кольору глибокого індиго, але з внутрішнім сяйвом.
Це було не просто неймовірно. Це було — фантастично.

Я добіг до першого кристала і сперся на нього — і мене наче вдарило током. Тіло здригнулося, але не від болю, а від знайомого відчуття. Ця енергія… Я відчув її у момент, коли вперше доторкнувся до інфініуму. Та сама хвиля. Та сама частота.
І тоді мене осяяло:
— Інфініум… — прошепотів я. — Це… інфініум.

Цілий гірський хребет — живий резервуар необмеженої енергії. Не уламки, не поклади, а цілісна структура, що пульсує, немов серце всесвіту. Але ще дещо мені здалося дивним. Я уповільнив своє сприйняття настільки наскільки це можливо і тоді зрозумів. Ці гори живі. Кристали інфініму ростуть. У голові спалахували думки:
Якщо інфініум існує тут — значить, він не просто мандрівник між галактиками. Це — субстанція між світами. Він росте, як живий організм, і він є джерелом безмежної енергії яка можливо живить між світовий портал.

Істота, якій я допоміг повернутися і яка зараз живиться від кристалів… тепер зрозуміло, вона не просто потрапила сюди. Вона була пов’язана з цим місцем так само як кров із тілом. Можливо, ця планета  — справді її дім. Але вона пережила якусь катастрофу. Я намагався сфокусуватися, прибрати з голови сторонні думки. Увійшов у коротку медитацію, налаштувавшись на потоки енергії. Вона була всюди — у повітрі, у землі, навіть у мені. Я “слухав” її, як мисливець слухає ліс перед полюванням.
Серед цього нескінченного гулу я вловив слабкий, але чіткий ритм — схожий на пульс. Не мій. Не симбіонта. Це був ритм істоти, що висіла у центрі хребта, серед темно-рожевих кристалів.

Я бачив напрямок. Відчував його всім тілом. Але коли поглянув на перешкоди, які відділяла мене від потрібного місця, серце похололо.
Кришталеві стіни йшли вгору майже під прямим кутом. Вони блищали, мов дзеркала, і навіть найменша спроба зачепитися без спорядження — самогубство. До того ж… я глянув на свої руки — точніше, на їхні залишки. І зрозумів що зараз мені не вийде пробратися до істоти. Мене почав охоплювати розпач у мене обмаль часу. Без рук не добратися. Але без повноцінної їжі не буде рук.

Я знову поглянув на вершину. Десь там, серед синіх кристалів, чекала істота — можливо, єдина, хто знав, як я сюди потрапив і як повернутися.
А може, єдина, хто взагалі здатен зрозуміти, що таке людина з іншого всесвіту.

Та перш ніж рухатися далі, треба відпочити. Я присів спершись спиною на кристал і почав спостерігати за рівниною звідки прийшов.
Там знову відчув — тінь. Ту саму, енергетичну. Ту саму, що перетнула мій шлях під час бурі. Вона не наближалася, але і не зникала. Симбіонт ворухнувся всередині мене.

Я зітхнув.
— Ти теж це відчуваєш, так? — прошепотів йому. — Отже, я не з’їхав з глузду.

Тінь не мала форми, але її присутність була очевидною. Вона “винюхала” мою енергію, як вовк відчуває кров у повітрі. Тепер я розумів — це полювання.

Треба було діяти швидше. Та втома давалася взнаки. Тінь не наближалася. Склалося враження, що вона не просто ховається в середині бурі, але й керує нею направляючи зі сходу на захід, а потім назад. Наче вартовий на посту. Тільки тут буря проходить по моїм розрахункам не менше тисячі кілометрів. За цими роздумами, я не відчув як поринув у дрімоту. Завалившись на бік біля одного з рожевих кристалів. 

Мені наснився сон. Ніби я опинився всередині кристалу. Там в ньому текли візерунки світла, схожі на блискавки, що в’ються вглиб нескінченності. Відчуття було знайоме — те саме, що й тоді, коли вперше торкнувся джерела на маяку Предтеч. Тоді він майже спалив мене. Але тепер я навчився тримати енергію в собі, направляти її в джерело. І коли це зробив, щось відбулося.

Тихий, металевий звук. Який вирвам мене зі сну.
Амулет.

Я машинально торкнувся грудей — і відчув слабке тепло. Маленький артефакт, подарований мені Предтечами, спалахнув ледь помітним сяйвом.
Його енергетичні канали почали відкриватися, вбираючи у себе хвилі з кристала. Візерунки на його поверхні засвітилися, формуючи тонкі лінії — немов живі символи, що змінювались кожної секунди.

Я дивився, заворожений.
Коли ми розлучалися, Предтеча сказав:

“Коли настане момент, коли простір перестане слухатися тебе — амулет підкаже шлях.”

Тоді я не зрозумів, що він мав на увазі. Тепер — починав здогадуватись.
Простір довкола гір вібрував. Енергія була настільки щільною, що здавалася майже матеріальною. І якщо амулет підживити — він міг створити короткий “зсув”, ніби стрибок через площину, не розриваючи простір, а лише обминаючи його.

Я зосередився. Симбіонт у мені відповів слабким імпульсом, немов запитуючи — ти впевнений?
Я посміхнувся.
— Ні. Але в мене немає вибору.

Поклав обвуглені руки — точніше, їхні залишки — на кристал. Сфокусувався. Енергія пішла вгору по тілу, викликаючи короткі спалахи болю, схожі на укол розпечених голок. Але біль швидко перейшов у відчуття розширення — ніби я сам ставав частиною цього світла.