16. Небезпека.

Я відчув, як рівень радіації різко піднявся. Для мене це не було критичним, моє тіло адаптувалося завдяки симбіонту та залишкам енергії після переходу крізь портал, але я добре розумів: будь-яка звичайна істота тут миттєво отримала б смертельну дозу. Повітря навколо здавалося насиченим електромагнітним напруженням, воно ніби дзвеніло на певній частоті, яку я сприймав лише інтуїтивно. Я відчував, як моє тіло реагує на ці хвилі, намагаючись поглинути небезпечну енергію і перетворити її на власне живлення.

Скупчення блискавок на горизонті, яке я помічав ще вчора, тепер рухалося точно через мій маршрут. Їхній ритм і напрямок стали занадто передбачуваними, так наче хтось намалював його для мене. Якщо вони не змінять траєкторію, або я не зійду з свого шляху, то опинюся в епіцентрі цього невідомого радіоактивного явища. Опинитися в центрі радіоактивної центрифуги — не найприємніше задоволення. Але розуміння небезпеки не паралізувало мене. Навпаки, воно загострило усі сенсори — фізичні й внутрішні.

Я вирішив діяти. Не можна було чекати, поки буря накриє мене зненацька. Спершу я збільшив канал споживання радіації для мого внутрішнього джерела. Воно було повністю спустошене після переходу через портал, тож його потрібно активно наповнювати. Кожна молекула навколишнього повітря, кожен електромагнітний імпульс, навіть найслабший потік радіації — я сприймав їх як частину свого живого організму. Відчуття було одночасно страшним і дивовижним. Я сам став провідником усієї енергії, яка могла вбити, але тепер служила мені.

Озирнувшись навколо, спробував знайти хоч якийсь прихисток. Справжніх укриттів не було, кругом переді мною розстилався степ із тією дивною рослинністю рожевого та блакитного кольорів. Рослини мерехтіли слабким внутрішнім світлом, яке я вже відчував як щось живе, але вони не могли служити захистом. Здавалось, земля сама виділяє енергію, але контроль над цією енергією я ще не опанував. Але мене турбувало щось ще. Вода мої запаси вичерпуються і якщо буря затягнеться, то у мене виникнуть проблеми.

Я вирішив створити хоча б тимчасову систему для збору вологи. Якщо мені не вдасться поповнити запаси води, тоді змушений буду сісти у глибоку медитацію, щоб підтримати життєдіяльність організму. Кілька днів у такому стані могли коштувати мені більше енергії, ніж зараз отримую від радіації, тому потрібно було діяти.

З частин свого скафандра мені здалося можна зібрати цілком функціональний збирач вологи. Але реальність виявилася жорстокішою.

Мої руки, спалені до ліктів після передачі енергії в портал, відмовлялися підкорятися. Кожен рух був незграбним і мало ефективним. Я не міг нічого взяти в руки звичним способом. Кожна спроба підняти деталь закінчувалася невдачею. Спроба відкрити корпус балонів з киснем призводила до того, що він сповзав по поверхні скафандра, немов живий, і я лише стискав зуби від роздратування.

Тоді зрозумів, що доведеться діяти інакше. Вперше зосередився не на руках, а на свідомості. Я дозволив собі відчути речі, які раніше були непомітними. Легкі електромагнітні коливання металу, найменші тремтіння повітря навколо деталей. Це було не легко. Але я не зупинявся. І тоді сталося диво. Моя воля почала переміщати дрібні предмети. Спершу це були лише легкі ковзання — кришки, дроту, маленькі гвинтики. Я побачив, як вони реагують на моє бажання, немов слухаючись мого розуму.

“Телекінез!” — прошепотів сам собі, відчуваючи, як тіло наповнюється хвилею енергії і контролю. Я присів, закрив очі і зосередився. Мій розум почав відчувати вагу кожного предмета. Пластикові резервуари від скафандра, металеві пластини, фільтри рекуперації і трубки подачі поживних сумішей. Вони наче ожили під моєю увагою, повільно піднімалися в повітря, ніби слухаючи кожен мій намір. Я керував ними лише силою думки, переміщуючи, об'єднуючи в єдину конструкцію.

Резервуар став основою пристрою. Металеві пластини розташував під кутом, створивши жолобки для стікання конденсату. Прозорі трубки проклав так, щоб краплі води прямували до накопичувача. Фільтр вставив останнім, забезпечивши чистоту рідини. Усі деталі тепер співпрацювали як єдиний механізм, підкоряючись лише моїй волі. Перші краплі роси впали в резервуар. Я відчув невелике полегшення, тепер життя скафандра отримало шанс на продовження. Водночас усвідомив, що ця нова здатність відкриває зовсім інший рівень взаємодії з світом. Я міг створювати, будувати і взаємодіяти без рук, лише силою думки — дар, який став моїм єдиним інструментом виживання. Його точно потрібно розвивати.

Та все ж, мене не покидало відчуття небезпеки. Наче приглушений, але постійний зубний біль. Потрібно зануритися в себе і розібратися з цим.

Сівши в чергову медитацію, дозволив свідомості розсіятися. Моє тіло залишалося на поверхні, відчував тепло і напруження у кінцівках, особливо у тих, що постраждали під час переходу через портал. Я бачив як вони відновлюються, але процес був уповільнений нестачею білка та води. Своєю свідомістю обійшов навколо себе.

Поглянув, як тонка плівка роси повільно збирається в уловлювачі, який сконструював із уламків свого скафандра. Озирнувся навколо. Над планетою зависла дивна тиша — навіть вітер, що раніше шурхотів крізь рожеві трави, стих, наче сама природа затамувала подих.

 А потім знову — те відчуття. Те саме, що переслідувало мене відтоді, як я опинився тут. Наче щось величезне й невидиме стоїть за спиною, обережно, терпляче спостерігає за мною.

Так яке може бути логічне пояснення — втома, стрес, галюцинації після втрати енергії? Але ні. Це відчуття було надто реальним, надто живим, і що гірше — воно не належало мені.

Я зосередився. Прислухався, занурюючись у себе все глибше і глибше. Тепер я був у білому ніщо, де колись спілкувався з Поводирем. Але тут був мій симбіонт. Він відповів не одразу. Його присутність завжди відчувалася як м’яке, тепле поле, що огортало мій організм зсередини. Але цього разу — усе інакше. Його імпульси стали уривчастими, як серце істоти, яку скував страх.