15. Новий світ.

Отямився я від прохолодного подиху вітру. Шолом був опущений на внутрішньому взорі показувало, що пролежав без свідомості понад добу. Рівень кисню на планеті п'ятдесят відсотків з невеликими домішками азоту та гелію, сила тяжіння на двадцять відсотків менша за земну. 

Коли в голові прояснилося і погляд сфокусувався, то не зміг відвести погляд від неба.

Його не можна було описати словами. Воно не було ні синім, ні зеленим, ні фіолетовим. Воно текло, змінювалося, переливалося всіма кольорами веселки — як хвилі океану, що зливаються між собою, утворюючи гігантські смуги світла.

І тоді мене накрило спогадом — коротким, але яскравим. Студентські роки, подорож до Норвегії, холодне повітря над фіордами й те диво, яке я тоді бачив уперше — північне сяйво. Це небо було схоже на нього, тільки… неймовірніше. Потужніше. Наче його розмалював шалений художник.

Я вдихнув на повні груди — та майже одразу закашлявся.

Повітря було дивне. Воно здавалося надто «густим», насиченим, немовби кожна молекула мала вагу. Кисню було занадто багато. Легені не витримували — тіло, звикле до звичайних пропорцій, сприймало це як шок. Голова запаморочилась, а горло почало пекти, ніби після короткого удару струмом.

— Лайно… — прошепотів я, відкашлюючись. — Схоже, атмосфера не для людей…

І тоді, десь у глибині грудей, я відчув, як прокинувся симбіонт.

Наче тихе ворушіння, хвиля тепла, що розлилася від серця по всьому тілу.

Мої легені наповнилися повітрям знову, але вже без болю. Вдих став коротшим, а видих — довшим. Відчуття печіння зникло. Тіло саме підлаштовувалося.

Симбіонт, як завжди, працював без слів — у нього була своя мова обмінів, ритмів і біохімічних команд. Я знав лише, що він перебудовує дихальні реакції, зменшуючи швидкість споживання кисню, водночас активуючи захисні ферменти в крові, які запобігали «переокисненню» тканин.

Пульс сповільнився. Свідомість очистилася. Але слабкість у всьому тілі, не полишала мене.

Запах. Мені здалося, що повітря має смак — м’який, ледь свіжий, наче свіже скошеної трави. Як же я за ним скучив.

Лежачи на м’якій поверхні, що нагадувала траву, повернув голову на бік, кругом була рослинність, але її колір… Рожевий і блакитний. Тонкі стебла переливалися, коли на них падало світло — живе, немов дихання самого повітря.

Так досить відпочивати треба підводитися. Але сил не було. І ще якийсь дикий дискомфорт. Хотів допомогти собі руками але… рук не було по лікоть. Бойовий скафандр запінив уражені місця регенеративним гелем, а симбіонт напевно нейтралізував нервові закінчення, аби я не відчував біль. 

— Добре що живий... — прохрипів я, не впізнаючи свого голосу.

Пам’ять почала повертатися уривками. Портал. Енергія. Крик істоти, схожий на хвилю, що пройшла крізь мене. І як я, стоячи перед нею, направив обидві руки — дозволив потокам енергії вирватися назовні. Я не використовував технологію, не звертався до жодного пристрою — усе йшло просто з мене, з глибин тіла, з ядра, яке сформував у мені симбіонт.

Пам’ятаю, як небо розірвалося — і як останнім, що побачив, було спалахи кольорів, немов портал поглинув себе.

Зараз же навколо — тиша.

— Штучін?.. Ліе?.. — озвався я в комунікатор, але у відповідь — тиша.

Я був сам.

Тільки вітер, що шелестів рожево-блакитними травами, і цей дивний світ, який, здається, чекав на мене.

Перевернувшись на живіт та допомагаючи собі тим, що лишилося у мене від рук, став на коліна.

Навколо розкинувся безкрайній степ. Рослинність сяяла приглушеним світлом, створюючи відчуття, ніби я перебуваю в живій картині.

Спробував підвестися, але коліна підкосилися. Рівень гравітації був трохи нижчий, ніж на Землі, проте тіло не слухалося, було ватним наче сп`янілим. Симбіонт працював — це відчувалося. Усередині розгорялося тепло, згустками воно рухалося по судинах, стабілізуючи тиск, перебудовуючи дихання, відновлюючи сили.

Я розумів, це надлишок кисню так впливає. Але симбіонт уже перебудовував клітинні мембрани — він уповільнював окислення, знижував насичення крові, додаючи гелій у газообмін. Я не контролював цей процес, лише відчував, як тіло саме шукає баланс.

Слабкість поволі відступала. Та дивна, майже прозора слабкість, коли ти відчуваєш кожен м'яз, але не можеш ні поворухнутися, ні підвестись. Я стояв навколішки та оглядав все навколо. Думки поверталися повільно, наче з глибини сну.

Я врятував істоту. Але що далі? Чи потрапила вона додому? Чи портал втягнув її, а мене — лишив тут, як уламок ключа, що згорів при відкритті замка?

Можливо, я тепер — у її світі. А може, у проміжку між ними, у місці, звідки неможливо повернутися.

Симбіонт раптом стиснувся всередині мене, і я відчув, як тіло знову наповнюється силою. Його процеси пришвидшилися — пульсація зросла, на шкірі проступили слабкі блакитні лінії, що тремтіли під поверхнею.

Тепер я відчував цей світ інакше: у вітрі були частоти, які раніше здавалися тишею, у траві — світлові ритми, невидимі людському оку.

Це була адаптація. Виживання.

Я спробував встати знову — цього разу вийшло. Ноги тремтіли, але тримали. Кожен рух віддавав тупим болем.

Підвівшись на ноги й обернувся, навколо не було ні корабля, ні порталу.

Лише степ, що губився за обрієм, і мерехтливе небо, в якому, здавалося, невидимий художник розмішав палітру з усіх кольорів. Моє серце билося повільно, сили по трохи відновлювалися. Я не знав, куди потрапив. Але знав напевне — це точно не мій всесвіт.

Заплющивши очі, сів на траву й дозволив собі розчинитися в цих звуках, кольорах і хвилях. Медитація допомагає відновити сили і в ній я бачу — не очима, а свідомістю — енергетичні потоки, що тягнуться крізь землю, повітря, небо… і енергію, що мене наповнює.

Я був частиною системи. Сотні тоненьких потоків енергії від кожної травинки, від кожного пагінця йшли до мого джерела. Я був елементом екосистеми у чужому світі, елементом єдиної, живої структури.