12. На шляху до артефакта.

Минали тижні, але ні Каттер, ні Штучін так і не змогли знайти жодних нових слідів клонів Іоку. Це могло означати лише дві речі: або я справді знищив єдиний у всій Співдружності підводний центр клонування, або ж Іоку просто вправно ховалася, використовуючи методи, яких ми ще навіть не розуміли.

Я повідомив Доміну про те, що бачив у лабораторії, і ми разом вирішили, що їй необхідно повернутися на свою планету. Там вона мала вжити всіх можливих заходів, щоб унеможливити подальше клонування членів королівської родини, а також перевірити, чи ніхто з них не був клонований раніше. Я зі свого боку пообіцяв тримати її в курсі всіх наших планів.

Але далі стояло інше, більш нагальне питання. Я мав закрити тему зі своїм внутрішнім джерелом енергії. Провівши черговий аналіз, Штучін повідомив мені, що навіть якщо я безупинно медитуватиму, то щоб досягти потрібної нам потужності, мені знадобиться не кілька місяців, як ми оцінювали спочатку, а два-три роки. І хоча в нас був час до вторгнення інтеграторів, але хотілося прискорити процес — у цьому не було сумнівів.

Я сидів у глибокій медитації в каюті «Астроні», занурившись у власну свідомість, коли голос Штучіна прорізав мою внутрішню тишу:

 — Ден, з тобою хоче зв’язатися король сміттярів. Старим протоколом.

Я здивувався.

 — Гаразд, з’єднуй, — відповів я.

Протокол не передбачав візуального контакту, лише голос. І ось у моїх вухах задзвенів знайомий тембр:

 — Щедрого тобі космосу, капітане Ден, — пролунало стандартне привітання сміттярів.

— І тобі, Великий Нумб, — відгукнувся я. — Чим завдячую такій увазі?

— Ну, я давно тобі боргую, Ден, — прохрипів він. — Тож вирішив розрахуватися. Маю для тебе цікавий артефакт, думаю, він повністю перекриває мій борг.

— Чому ти думаєш, що він мене зацікавить? — уточнив я.

— Мої хлопці знайшли його кілька років тому, самопливним у космосі. Він імітував сигнал SOS тисячолітньої давності. Але словами не поясниш — тобі варто побачити його на власні очі, — прогуркотів король.

— Чому ж ти тільки зараз вирішив його віддати мені? — запитав я, уважно прислухаючись до кожного відтінку його голосу.

— По-перше, я думав, що ти загинув. Про тебе не було чути три роки, — відповів Нумб. — А по-друге, як тільки я дізнався, що ти живий і маєш деякі непорозуміння з Радою Десяти, то подумав, що зараз саме слушний час.

Я задумався. Нумб ніби говорив правду, але щось мене насторожило.

 — Мені здається, є ще якась причина, — запитав я.

— Так, ти дуже проникливий, капітане Ден, — хрипко розсміявся він. — Ну гаразд. Я нікому не можу цей артефакт продати. Та й оцінити його адекватно — не в моїх силах. Це не підпадає ні під один із відомих артефактів древніх. А до всього ще й утримання його мені дорого коштує.

— «Утримання»? — перепитав я.

— Так, — підтвердив король сміттярів. — Артефакт замкнений у енергетичній пастці й висить у потужному магнітному полі. Оскільки він просочується крізь усі найміцніші та найщільніші матеріали.

— Що ж, ти мене заінтригував. Давай координати, я погоджусь подивитися. Але нічого не обіцяю, — відповів я після паузи.

— Звісно, капітане, дякую. А ще — чи не міг би ти компенсувати мені витрати на утримання артефакту, якщо візьмеш його? Парою тонн каспену?..

— Ого, яка у тебе ділова хватка. Я ж іще не погодився брати, — засміявся я.

— Ну ти розумієш, зараз справи у нас, сміттярів, не дуже, — продовжив він. — Ми відмовилися від работоргівлі, а те сміття, що підкидає нам космос, ледве вистачає на утримання корабля-міста. Єдиний більш-менш вдалий рейд був тоді, коли ми з’явилися відразу після зонда інтеграторів. Там, де він пройшовся через астероїдний пояс рудовидобувної республіки. Громадян таки евакуювали, а от обладнання не встигли. Тож ми трошки назбирали до приходу військ Співдружності. А ти ж у нас ніби "сидиш" на каспеновій жилі, — глухо засміявся Нумб.

— Добре, я подивлюся, що можна зробити, — відповів спокійно.

— Тоді до зустрічі, капітане Ден.

— До зустрічі, Великий Нумб.

Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як спогади й тривоги накочуються хвилями. Штучін тихо працював у фоновому режимі, фіксуючи мозкові патерни у навколишньому просторі. Десь там, у глибині галактики, могла ще дихати тінь Іоку. А мені тим часом треба рухатися далі — до нових відповідей, до нових загроз, до нових рішень.

***

Минув тиждень від нашої розмови з Нумбом. Я знав: зустріч з королем сміттярів неминуча, і вона може відкрити переді мною нову сторінку. Але ще була пауза – цілих сім днів до призначених координат. Час, який я вирішив використати не для тренувань чи дипломатичних ігор, а для чогось значно простішого – відпочинку з тими, кого любив.

По дорозі лежала планета, котру я добре знав ще з тих часів, коли був людиною яка щойно потрапила у майбутнє, а не тією тінню, що нависла над війною з імітаторами. Ельдорадо. Планета-курорт, де здавалося, сам Всесвіт відпочиває від своїх турбот. Тут не було місця війні, змовам чи інтригам. Лише сонце, океан, пісок і відчуття, ніби час сам собі дозволив зробити ковток прохолодного напою й зупинитися бодай на хвилину.

Я запропонував Ліе й Насті зробити гак у нашій подорожі. Ідея була зустрінута з таким ентузіазмом, що відмовлятися було б гріхом. Особливо зрадів мій син, для якого цей переліт мав стати першим у житті. Він ніколи ще не відчував гіперпросторового стрибка, не бачив, як зорі вмить розмазуються в суцільні нитки світла, а потім раптово спалахують у новому місці, немов крихти скла, розсипані по чорному оксамиту. Для нього це було диво. Для мене – можливість подарувати йому дитинство, хай навіть у тіні майбутніх загроз.

Ми винирнули у системі Ельдорадо. Вигляд планети з орбіти завжди заворожував: бірюзові океани, що сяяли, мов дорогоцінне каміння; зелені плями тропіків; золотаві смуги піщаних узбереж. Важко було повірити, що це все справжнє, а не витвір чиєїсь уяви чи комп’ютерної симуляції. Але Ельдорадо був реальним – ідеальним шматком раю, якого людство ніяк не могло зіпсувати, бо вся планета належала корпораціям-курортникам, що берегли її як головний скарб.