11. Сумління.

Після повернення у своє тіло, ще довго не міг прийти до тями. Мої рефлекси та інстинкти взяли верх над розумом. Це не була паніка, а лише швидке рішення аби запобігти ще більшим втратам. Та чи справді це рішення було вірним. Чи справді я мав право так розпоряджатися долями сотні людей з обслуговчого персоналу підводного міста? Цієї ночі мені не заснути. 

З роздумів мене вивів Штучін.

— Капітане Ден з тобою все гаразд? Я фіксую аномальні відхилення у твоїх показниках.

— Це сумління Штучіне. Чи я правильно вчинив?

— Щось сталося там на дні океану? Бо я втратив сигнатуру Іоку. 

— Так друже, сталося.

І я дозволив йому під'єднатися до моїх спогадів, аби він неупереджено оцінив все що відбулося.

За якийсь час Штучін відгукнувся. 

— Твої дії були цілком логічні й виправдані, враховуючи можливі наслідки від шкоди яку можуть заподіяти клони Іоку. 

— Так але … персонал не винен. Вони мали свої сім'ї, рідних. Одна справа коли ти стикаєшся з військовими по ту сторону барикад. Зовсім інша, коли це вчені та техніки.

— Не погоджуюся. — різко відповів Штучін.

— Персонал який працює в таємній лабораторії та займається не етичним експериментом, а саме пересадка чужої свідомості в тіла-клони, думаєш не розумів що робить? Він прекрасно знав, що його дії мають певний характер ризику. Хіба вчений, який розробляв хімічну зброю чи “Судний День” не несе відповідальність за загибель мільйонів від його витвору?

— Можливо, ти правий. Та на душі все одно кепсько. Гаразд досить рефлексій. Зв'яжися з Катером передай цю інформацію. Хай він спробує ідентифікувати усіх клони і виявити чи не мають вони чогось спільного. Чи останнім часом не відбувалися дивні зміни в їх поведінки або щось подібне. Взагалі тепер це для нього пріоритет номер один.

— Зрозумів капітане Ден.

— І набери мені Ліе.

— Прийнято. Контакт встановлено.

Я сидів у капітанському кріслі на містку, стискаючи долонями скроні, й чекав, поки канал відкриється. Коли світлові хвилі зв’язку пройшли крізь простір і торкнулися свідомості, я відчув її присутність так ясно, наче Ліе стояла поруч.

 Її голос увірвався в мене, як подих весняного вітру в задушливій кімнаті:

— Ден… що сталося? Ти затримався. Були якісь проблеми?

Я на мить не знайшов слів. Усі образи ще жили в мені: холодні ряди капсул, клони з напівпорожніми поглядами, і моя сила, що вмить знищила все. Я говорив уривчасто, майже шепотом, і що довше описував, то глибше стискало мене відчуття, що кожне слово — це цвях у мою власну совість. Не було сенсу брехати — між нами вже не лишалося стін. Я розповів їй усе: про лабораторію клонів, про холодний блиск в їхніх очах, про те, як знищив невинних, навіть не давши їм шансу. 

У горлі стояв клубок. Я чекав її осуду. Чекав, що вона відвернеться — і це буде справедливо. Але натомість почув наступне.

— Ти вчинив так, бо не було вибору. Я знаю тебе, Ден. Ти не шукаєш крові, ти шукаєш правди.

— Я бачу, що ти відчуваєш провину, — промовила вона. — Але не плутай її з жалем за ворогом. Твої дії зупинили трагедію, Ден.

Я здригнувся. всередині мене боролися дві правди: одна виправдовувала, інша засуджувала. Я боявся, що вона відштовхне мене, що в її очах залишуся лише тим, хто вчинив негідно. Але Ліе була іншою.

Її слова були як тонкі нитки світла, що сплітали довкола мене новий простір. Вона не намагалася зняти мій біль — вона ділила його зі мною. І в цій тиші, між нашими думками, я раптом відчув, наскільки глибоко ми пов’язані. Це було більше, ніж просто подружжя. Більше, ніж сім`я. Наче дві різні душі торкнулися одна одної у точці, де більше немає самотності.

Її впевненість билася об мої сумніви, як хвилі об камінь. Я хотів повірити їй, але всередині виринали нові запитання: чи не почав я поступово втрачати людяність? Чи не стаю схожим на тих, проти кого борюся?

— А якщо наступного разу все повториться? — вирвалося з мене. — Якщо я знову оберу найкоротший шлях і вб’ю, замість шукати інший вихід? Чи зможу тоді ще називати себе людиною?

Ліе мовчала кілька секунд. Це мовчання не тиснуло — воно було теплим, як ковдра, яку накидають на плечі.

— Людина — це не той, хто завжди чинить бездоганно, — сказала вона. — Людина — той, хто після помилки здатен відчувати біль і намагається зрозуміти його. Ти вже довів це своїм сумнівом.

Мені здалося, що мої груди розірве навпіл. У цьому болю було й полегшення, і сором.

Ліе мовчала лише мить, і потім заговорила так, наче бачила мої страхи зсередини.

— Ти боїшся, що втрачаєш себе, — сказала вона м’яко. — Але страх — це вже доказ того, що ти ще людина. Якби ти став байдужим, тоді справді настав би кінець.

Я кивнув. Її голос був тихим, проте кожне слово торкалося мене так глибоко, ніби воно йшло не світлові роки, а крізь саму тканину мого серця.

— Ліе, — прошепотів я. — Я відчуваю, як мене затягує ця безодня. Я вже вбив тих, кого можна було врятувати, хай навіть вони працювали на корпорацію. А що буде далі? Скільки ще я зможу виправдовувати себе словом «необхідність»?

Мовчання. А потім — теплий подих у слуховому каналі, немов вона справді стояла поруч.

— Тоді ми не дозволимо цій безодні розширитися, — сказала вона. — Я буду поруч і не дозволю цьому відбутися.

Я зціпив зуби, відчуваючи, як очі раптово зволожніли. Наче визнання моїх найтемніших страхів раптом стало для неї чимось природним — не відштовхнуло, а, навпаки, зблизило.

— Але що, якщо вже пізно? — вирвалося з мене. — Що, якщо я сам перетворююсь на тінь? Якщо моє «я» вже надщерблене?

— Тінь теж належить світлу, — відповіла вона. — І навіть надщерблене дзеркало все одно відзеркалює обличчя того, хто в нього дивиться.

Я заплющив очі, в мені ще лишалися сумніви та суперечки, але відчував, що ніхто й ніколи не бачив мене так глибоко, як бачить зараз Ліе. Вона приймала мене з моїми сумнівами, з моєю провиною — і тим самим давала сили встояти.