8. Допит.

Камера, в якій мене утримували, здалася майже затишною в порівнянні з тим холодом, що чекає попереду. За якийсь час двері відчинилися, й мене без зайвих слів повели довгим коридором. Металеві панелі стін перейшли у білий пластобетон. Мене провели крізь декілька дверей з біометричними замками. А тоді завели у невелику кімнату з сірими стінами і столом посередині.

Я знав, буде допит.

У кімнаті не було нічого зайвого: лише масивний стіл із чорного скла, кілька стільців і тонка, майже непомітна стіна-екран, за якою, я не сумнівався, спостерігали ті, хто вже виніс для себе власні вердикти.

Навпроти мене сів худорлявий, витягнутий, наче створений самою геометрією, представник мірадорів. Великі очі займали пів обличчя, їхнє глибоке сяйво віддавало холодом далекого космосу. Ці очі, казали, що бачать більше, ніж хотів показати будь-який співрозмовник. Ультрафіолет, інфрачервоний — спектри, яких людина ніколи не відчуває.

Та мене це не лякало.

Ми дивилися один на одного майже хвилину. Час розтягнувся. Я відчував, як він сканує мене не лише своїм поглядом, а й усією своєю суттю. Та йому не потрібно було мене викривати: я не збирався брехати.

— Старший слідчий Ради, Окхіл, — промовив він рівним тоном, наче констатував фізичний факт.

— Дуже приємно, — я кивнув. — У чому мене звинувачують?

Він зробив паузу. Мені здалося, що він підбирав слова так, ніби від них залежав баланс усього світу.

— Навіть не знаю, як пояснити, — промовив нарешті. — Ви порушили правило й пронесли енергетичну зброю до зали Ради Десяти. Це спровокувало систему захисту. Член Ради Іоку звинувачує вас у нападі, хоча доказів не надала. З огляду на надані вами матеріали — нападу не було. Та все ж, ви застосували зброю нелетального характеру. Що скажете?

Я повільно відкинувся на спинку стільця, зручно вмостився, навіть дозволив собі усміхнутися.

— Ви самі вірите в те, що говорите? — промовив я тихо. — Я застосував енергетичний щит уже після того, як на мене, напали. І ви це прекрасно знаєте.

Очі Окхіла блиснули холодним світлом. Він не розгубився, не здивувався. Лише спокійно перебив мене:

— Отже, ви не заперечуєте, що мали щит до того, як увійшли до зали? І що при вході заявили, що не несете зброї. Сканери це підтвердили.

— Саме так, — я кивнув. — На той момент я навіть не уявляв, що він у мене є.

Він нахилив голову, його тонкі губи ледь стиснулися.

— Як це — не уявляли? Ви що, знущаєтесь?

Я вдихнув повільно, рівно.

— Абсолютно ні. І я не збираюся вам пояснювати, звідки він у мене взявся. Давайте повернемося до початку розмови. На мене, у стінах Ради Десяти, де верховенство права має бути абсолютом, скоїли напад. Я використав засіб самозахисту. І тепер моє питання: яке покарання очікує на мене за те, що я не задекларував щит при вході?

Окхіл завмер. Його очі стали ще темнішими, погляд занурився кудись у глибини мого обличчя. Мить тяглася довго. Нарешті він промовив:

— Штраф у розмірі десяти мільйонів кредитів, якщо не було завдано збитків. І заборона протягом року відвідувати Столицю.

Я кивнув.

— Що ж, тоді думаю, наша розмова закінчена. Надішліть рахунок, за яким я маю сплатити штраф.

Мені стало нудно. Уся ця вистава здавалася жалюгідною пародією на правосуддя. Вони знали правду, але грали в процедуру. Я ж бачив, як у сусідній кімнаті, за прозорою стіною-екраном, збиралися всі члени Ради, крім Іоку. Я бачив їхні силуети, їхні рухи. Вони все чули. І кожен із них уже робив свої висновки.

Тепер я знав одне: це був не суд. А лише привід мене затримати, питання тільки для чого?

Я сидів мовчки, доки слідчий мірадор перегортав свої записи. А тоді, зненацька, вирішив вдарити по їхньому фасаду процедури. Розвернувшись до стіни промовив дивлячись в очі тому, хто був головою ради.

— Якщо у вас ще є питання до мене, задавайте їх зараз, — промовив я чітко. — Якщо ж ні… то ви знаєте, що проєкт “Чорна Діра” сама себе не запустить. У мене купа справ.

У кімнаті запанувала тиша від моїх слів. Вони цього не чекали.

Я бачив, як члени ради заворушилось за стіною-екраном. Там, у тіні, вони обмінювались поглядами, жестами, сигналами. Тимчасова розгубленість тривала не більше секунди. І ось стіна поїхала вбік із тихим шурхотом, оголюючи їхню присутність.

Ми дивилися одне одному в очі.

— Тож, капітан Ден, — заговорив голова Ради Десяти, його голос луною рознісся холодним простором кімнати, — ми розуміємо, що ви маєте доступ до якогось артефакту Древніх. Об’єкта, який генерує захисне поле навколо вас без вашої свідомої волі. Реакція на небезпеку. І — що найцікавіше — наші сканери його не бачать.

Я кивнув.

— Можна сказати й так.

Голова злегка нахилився вперед.

— Тоді наступне питання. Згідно з вашими записів, Іоку намагалася скомпрометувати нас. Це серйозне звинувачення. Йдеться про одного з членів Ради Десяти.

Я похитав головою на знак згоди.

— Ви можете перевірити ці записи на автентичність. І переконаєтеся, що все було саме так, як я стверджую.

Він трохи зітхнув.

— Я вам вірю, капітан Ден. І перепрошую за цю ситуацію. Але ви повинні зрозуміти: є певні процедури, і винятків не існує. Ви порушили правила, хоч і несвідомо. Тому ми зараз розмовляємо.

Я посміхнувся, хоч всередині мене все горіло від нетерплячки.

— Я так розумію, у вас є інші мотиви тримати мене тут. Тож давайте без завуальованих ігор. Скажіть відразу, що вам потрібно.

Тиша. Потім голова підійшов ближче, його голос став різкішим:

— Гаразд. У цьому є сенс. Декілька годин тому радницю Іоку знайшли мертвою у власних апартаментах. І вбито її було списом теріанців. Списом, який належить вам.

Я відчув, як серце на мить завмерло. Усередині промайнуло холодне: “Не скажу, що ця новина мене не потішила… але швидше насторожила”.

— Я шокований не менше за вас, — відповів їм нарешті. — По-перше, у мене не було причин вбивати Іоку. Навпаки — тепер її викриття грало б мені на руку. По-друге, я здав всю зброю охороні, включно зі списом теріанців, ще перед нашою зустріччю. Це можуть підтвердити гвардійці охорони. Тож, вибачте, але повісити її смерть на мене не вийде. Тим паче я всю ніч просидів у камері.