5. Глухий кут.

Храм Кальмери завжди зустрічав нас однаково — тишею, що наче проникала під шкіру. Височенні колони, викарбувані з єдиного шматка чорного базальту, тяглися вгору, гублячись у темряві куполу. Відлуння наших кроків здавалося чужим у цьому місці, ніби сам простір не хотів, щоб ми його порушували.

Архіваріус чекав нас там, де завжди — у центральній залі, щойно я активував ініціацію, як він з'явився в свідомості. Його силует, злитий із темрявою, наче вирізнявся лише тому, що простір навколо вирішив дозволити нам його побачити.

— Ви знову шукаєте відповіді, — промовив він, навіть не повертаючи голови. Голос його лунав наче з усіх боків одразу. — Але сьогодні вам доведеться почути те, що теріанці сховали навіть від власних нащадків.

— Ми знаємо, що вони зупинили пошуки інфініуму, — я зробив крок вперед. — Ми знаємо, що вони закрили проєкт і знищили виробничу лінію. Питання — чому?

Архіваріус на мить замовк, і я відчув, як у залі похолоднішало. Потім він повільно розвернувся. Його очі світилися блідим золотом, наче вогники у глибині печери.

— Бо інфініум — лише тінь істинного джерела, яке вони знайшли, — сказав він. — Матеріал, що не просто дає енергію… а змінює саму структуру реальності. Його називали "Серцевина Порожнечі".

Я на мить задумався, уважно слухаючи.

 — Чому про нього немає жодних згадок?

— Бо його використання заборонене, — Архіваріус підійшов ближче, і я вперше відчув від нього щось схоже на… тривогу. — Кожна цивілізація, що торкалася Серцевини, зникала. Не через ворогів, не через війни… а через власну трансформацію. Їхні світи переставали бути тим, чим були. Простір, час, сама свідомість — усе зливалося в одне, і вже ніхто не повертався.

— Ви хочете сказати, що це… знищує? 

— Ні, — тихо відповів Архіваріус. — Це перетворює. І після цього вже немає "ви" у тому вигляді, який ви знаєте.

Я відчув, як по спині пробіг холод.

 Теріанці — могутня раса, якій підкорялися цілі зоряні регіони — вирішили краще відмовитися від такої сили, ніж ризикувати. І ось ми, маленька команда, стоїмо перед вибором: шукати її чи ні.

— Де її знайти? — запитав я, хоча голос зрадницьки знизився.

Архіваріус подивився на мене так, наче вивчав мою душу.

 — У місці, де навіть світло боїться йти вперед, — промовив він. — Але знай… шлях туди є точкою неповернення.

Його слова зависли у повітрі, як вирок.

Я зробив крок ближче, відчуваючи, як у мені борються нетерпіння й тривога.

 — Архіваріусе, ми розуміємо ризики. Але без достатнього джерела енергії ми не зможемо завершити те, заради чого почали цю боротьбу. Якщо Серцевина Порожнечі існує, то ми повинні принаймні знати, де її шукати.

Його погляд став важким, наче кам’яним.

 — Сам факт, що ти вимовляєш це вголос, уже небезпечний, Ден. Ці знання не призначені для вашого часу, вашого виду… навіть для вашої епохи.

— Чому? Хіба ми гірші за вас?

Архіваріус ледь помітно всміхнувся, але то була гірка усмішка.

 — Теріанці… Ми теж колись вважали себе готовими. І коли ми знайшли Серцевину, то побачили не силу, а дзеркало. Дзеркало, в якому відбилися наші найбільші страхи та жадання. І тоді зрозуміли, що торкнувшись цього джерела, ми більше не будемо тими, ким були. Ми дали собі присягу забути. Знищили всі карти, стерли всі записи, щоб жоден спадкоємець, навіть найсильніший, не спокусився йти цією дорогою.

— Але ми програємо інтеграторам, — я відчував, як слова вириваються майже зі злістю. — Якщо ми нічого не зробимо, загине все живе. Ви хочете, щоб ми просто сиділи склавши руки?

— Я хочу, щоб ви вижили, — спокійно, але з непохитністю відповів він. — Ви ще не розумієте, Ден: Серцевина Порожнечі не просто джерело енергії. Вона вплітає у ваше існування власний імпульс, і тоді вже не ви керуєте силою, а сила керує вами. Це небезпека не для однієї галактики, а для всього скупчення… і, можливо, для всього, що є за його межами.

Я стис кулаки.

 — Ви просто хочете нас вберегти… або боїтеся, що ми використаємо її не так, як потрібно?

Він довго мовчав. Потім відповів тихо, але кожне слово було наче постріл:

 — Я боюся, що ви використаєте її саме так, як задумали.

Між нами повисла тиша. Десь далеко в глибині храму чути було тільки низьке гудіння механізмів, старіших за більшість цивілізацій у цій частині Всесвіту.

— Тоді… координат ми не отримаємо? — запитав я, вже знаючи відповідь.

— Ні, Ден, — він похитав головою. — Навіть знання про шлях до Серцевини — це вже початок падіння. А я не дозволю стати цьому падінню неминучим.

***

Ми сиділи в кают-компанії. Атмосфера була важкою, навіть світло здавалось тьмянішим. На столі між нами стояли горнята з вистиглим чаєм, але ніхто до них не торкався.

— Ну що, — почав Кук, зводячи брови, — офіційно можна сказати, що Архіваріус нам відмовив. Координат немає, а без них — глухий кут.

— Глухий кут… або виклик, — тихо сказала Настя, тримаючи в руках свою горнятко. — Якщо він не дає нам шлях, це не означає, що його неможливо знайти самим.

— Ти серйозно? — Фурі скептично хитнув головою. — Ми навіть не знаємо, з чого почати. Серцевина Порожнечі — це навіть не голка в копиці сіна, доречі яку знайти є більші шанси.

Я мовчав, розглядаючи свою відбиту тінь на блискучій поверхні столу. Усередині крутився один і той самий сумнів: якщо навіть теріанці — раса, яка мала тисячі років технологічної переваги над усіма, — вирішили забути про Серцевину, то що тоді ми? Ми з нашою випадковою командою, без знань, без розуміння з чим прийдеться мати справу? Чи не жену я всіх просто в прірву? Чи не поводимося ми як діти, яким батьки не дозволяють багато солодкого на ніч?

— Ден, — почув я голос Штучіна, який раніше мовчав, обчислюючи щось у своїх внутрішніх системах. — Поки ми були в храмі, я паралельно проаналізував свої дампи пам’яті.

— І? — запитав я.