4. Перший запуск.

Технологія «Чорної Діри» була готова до першого випробування. Її масивне ядро оберталося в серці нашого комплексу, стискаючи простір, спотворюючи час, немов стиснуте серце древнього бога, що от-от здригнеться. Але її сила — лише інструмент. Потрібно було вирішити головне: як проникнути в саму темряву — галактику Інтеграторів. Їхню колиску.

Ми не мали жодних ілюзій: навіть у глибокому стазисі вони не були беззахисними. Ні, це не ворог, якого можна застати зненацька. Це щось… що спить з розплющеними очима. Там, за завісою мільярдів зірок, ховалися тисячі охоронних систем, імовірно з власною волею, з власною ненавистю. Систем, які не старіли, не втомлювалися, і не мали меж.

Тож ми скликали Раду Співдружності.

Сотні розумів — військові стратеги, вчені, аналітики, представники рас, що не розмовляли однією мовою, але думали в одному напрямку. Дні і ночі без сну. План за планом, гіпотеза за гіпотезою. Усі варіанти, крім декількох, тонули в цифрах і провалах моделей.

На фінальне обговорення лишилося шестеро. І кожен варіант, як не крути, зводився до одного — «Астрон» повинен стати уламком.

Фальшивим уламком мертвого світу.

Маскування було безпрецедентне: корпус корабля мав бути остуджений до температури космічного пилу, радіохвилі — заглушені, а спектр випромінювання — підлаштований під залишки матерії після зоряного вибуху. Жодної активної системи. Жодного натяку на життя.

І найголовніше — джерело імпульсу.

— Ми не можемо просто ввімкнути двигуни й полетіти в їхній простір, — сказав хтось із воєнних. — Нас сканують перш ніж ми увійдемо в їхню межу. Але уламки? Уламки — ніхто не перевіряє.

Тоді з’явилася ідея вибуху зорі.

Штучно спровокованої наднової.

Символічно. Жертва світила — щоб дати нам шанс на життя.

Я слухав, не перебиваючи. Слухав, як гравітаційні резонатори можуть змінити ядро червоного гіганта. Як антикор-пульс виведе його з балансу. Як після вибуху ми ввійдемо у хмару уламків… непомітно. Наче мертві.

— Це не маскування, — сказав один із вчених. — Це театральна смерть з ефектами.

— Саме так. Бо лише смерть здається безпечною в очах машин, які не мають жалю. Нам треба бути переконливими трупами… — відповів я. І в тиші залу відлуння цих слів здалося молитвою перед катастрофою.

Але тоді з-за столу піднялася командор Т-Есса, колишня дослідниця з Альвена, астроном за освітою.

— Я проти. Зоря — це важливий елемент космічного масштабу. Це не просто об'єкт. Ми не маємо права гратися з цим. Важко увити наслідки такого кроку. Навіть якщо ми помремо, ми не повинні знищувати ціле світило лише заради примарного шансу.

Мовчання було довгим. Важким.

Я повільно підвівся і підійшов до панелі.

— Ти дивишся на зірку як на диво. А я — як на межу. Якщо ми нічого не зробимо — Інтегратори дійдуть до всіх інших зірок. Вони не будуть питати, чи вона сакральна. Вони просто знищать її. Без роздумів. Без сумнівів.

— Тоді ми стаємо такими ж, як вони — кинула вона з гіркотою.

— Ні. Ми даємо життя. Ми не творимо смерть — ми тільки ховаємося в її тіні. Щоб вдарити… коли прийде час.

І все ж… навіть коли рада проголосувала «за», в мені щось тремтіло. Я ніколи раніше не думав, що ми використаємо зірку як зброю — і при цьому навіть не вдаримо нею, а просто… знищимо за ради ілюзії.

***

Ми стояли в ангарі «Астрона», наче біля вівтаря забороненого знання. Перед нами — комплекс, який ще нещодавно займав площу величезного кратера, а тепер вміщувався між трьома технічними колонами та контейнерами з інфініумом. Його чорні сегменти переливалися в променях бортового освітлення, поглинаючи світло, ніби сам факт існування цього об'єкта суперечив природі матерії. Згортувач простору предтеч зробив свою справу.

Каттер, напівзанурений у свій інтерфейс, мовчки стежив за потоками даних. Його очі світилися слабким бірюзовим світлом — знак глибокого з’єднання з обчислювальним ядром. Фурі, з характерною для неї холодною рішучістю, сканувла стики енергетичних полів, через які артефакт, утримував зменшеною всю конструкцію. Саме він дав нам можливість втиснути цю неймовірну силу в ангарний об’єм.

Рос тримався трохи осторонь, у важкому екзоскелеті, і тримав руку на важелі — його обов’язком було забезпечити швидкий відстріл ангару, якщо енергетичні контури раптом поведуться непередбачувано і згортувач не втримає конструкцію.

— Важко повірити, що ми це зробили, — тихо прошепотіла Ліе, стоячи поруч. Її голос прозвучав, як згадка з минулого, де такі речі існували лише в теорії.

Я провів пальцями по гладкій панелі управління. Вона майже не відчувалася — наче була частиною мого тіла. «Комплекс чорної діри»… сама назва стискала груди. Це не зброя, не двигун, навіть не машина. Це ключ до заборонених дверей Всесвіту, які хтось зачинив навіки, але ми вирішили спробувати відкрити.

— Запускаємо підготовчий протокол, — сказав я, намагаючись зберігати спокій. — Наступна зупинка — мертва система Талмор-9.

Всі, не змовляючись, зробили глибокий вдих. Навіть Рос, у своїй стриманості, на мить завмер.

Корабель вирівнявся у просторі. Штучін подав сигнал, і ми увійшли гіперпростір. Світ зовні згорнувся, наче зморщений листок, і миттєво розгорнувся знову. Темрява. Безмежна, глибока, мов зотлілий попіл зірок. Мертва система.

— Координати підтверджено, — пролунало з комунікатора. — Енергетичне поле стабільне. Гравіметрія — нульова. Сектор чистий.

— Добре. Розгортаємо комплекс, — наказав я, і з ангара, повільно, наче впираючись, у відкритий космос вийшов зменшений конструкт “Чорної діри”, а за ним згортувач простору. Я доторкнувся рукою до артефакту Предтеч. Його поверхня була матова, і коли він активувався то був покритий мікрогравіюванням, яке, здавалося, пульсувало в ритм мого серця. Я не натискав жодної кнопки. Просто зосередився. І він відгукнувся.

Куля почала розгортатися — буквально. Її оболонка розсунулася, відкриваючи складну внутрішню конструкцію, що нагадувала кристал, обгорнутий рухомими сегментами, мов пелюстками. Конструкт ожив: кванто-резонатори зібрали енергію з навколишнього простору, формуючи стабільне поле. Наче прокидаючись, воно розверталося шарами, плавно і майже органічно. Поки простір довкола нього ще не знав, що його очікує, ми стояли в напрузі, як археологи, що от-от торкнуться древньої плити з написом: «Не відкривати».