3. Конфлікт.

Минали місяці. Зовні все йшло спокійно: тренування, робота над проєктом «Чорна Діра», вдосконалення систем. Але всередині — я не мав спокою. Кожна секунда з Ліе й Тарасиком була, наче подарунок, загорнутий у тонку тканину сумніву. Ми з Ліе довго сперечалися. Вона — сильна, вперта, не хотіла навіть чути про те, щоб я полетів без них. Але коли я виклав усі аргументи — її обличчя змінилося. Не злякалося. Стало глибоко серйозним, мов у ті моменти, коли вибір очевидний, але його важко прийняти.

— Якщо нам не вдасться, — сказав я, — ти береш малого і всіх, кого вдасться врятувати, і летиш до Джерела. Там шукаєш шлях в іншу реальність. Можливо, в інший початок.

— Ми нікуди без тебе не полетимо.

— Це шанс. Єдиний, якщо все піде не за планом.

Її очі наповнилися сльозами, але вона не опустила погляду. Лише тихо кивнула. Це було найважче з усіх наших рішень.

Ми вирішили, що з нею також полетять молоді кальмерійські сім'ї. Ті, хто міг ще почати з нуля. Якщо ми зазнаємо поразки, вони стануть останнім кроком еволюції людства. Або його тінню.

Одного вечора, коли ми з Ліе, Тарасиком та Настею сиділи на оглядовій платформі, й дивились, як над горизонтом сходили три місяці Кальмери, я відчув щось дивне. Якось неспокійно стало в повітрі. Ледь помітна зміна — як відлуння чужих думок.

І за хвилину пролунав сигнал.

— Капітан Ден, — голос Штучіна звучав рівно, але в ньому вібрувала напруга. — До нас прямує весь флот Неаріану.

— Що? Які причини?

— Дві години тому вони раптово розірвали союз зі Співдружністю. Жодного попередження. Їхні кораблі вже на у просторовій межі. Вони будуть тут менш ніж за десять хвилин.

Серце стиснулось.

— Телепортуй мене. І всю команду. Повна бойова готовність.

Я подивився на Ліе. Вона вже тримала Тарасика міцніше. Я кивнув Насті — вона все зрозуміла без слів.

Момент перед телепортацією тривав як вічність. Я вдихнув повітря ще раз, дивлячись у глибокі очі сина.

— Я повернуся. Обіцяю.

І наступної миті моє тіло розчинилося в блакитному спалаху телепорту. Я опинився на містку «Астрона». Всі системи вже працювали на повну. Екрани рясніли червоними маркерами — контури десятків, сотень кораблів Неаріану, що наближалися.

— Жодних спроб комунікації? — спитав я, проходячи до центральної панелі.

— Жодної. Вони йдуть бойовим строєм. На повній швидкості.

Я стиснув кулаки. Це не просто політичний бунт. Це — виклик. А можливо — початок великого зіткнення.

***

Ми виступили всіма силами. На чолі — я на містку «Астрона», за мною — бойові клини кальмерійського флоту. Обтічні, обпалені зоряним вітром кораблі йшли щільною формацією, як гострі леза у ножицях війни. Позаду, над верхніми шарами атмосфери, висіла Орбітальна Фортеця — гігантська, мов супутник самої планети. Її гармати мовчали, але заряди вже вібрували у просторі. 

Рос разом з елітним загоном пішов на стелс-крейсері, ковзаючи з флангу невидимою тінню. Все було готово.

І тоді гіперпростір розірвало на шмаття.

Флот Неаріану виникнув із розриву, мов сива гроза, сповнена сталевих ударів. Вони не прикривали свою присутність — навпаки, наче хотіли, щоб ми побачили їхню міць. Це була демонстрація переваги.

— Викликаю флагман Неаріану. Повторюю, це капітан Ден з «Астрона». Виходьте на зв’язок. — мій голос був спокійним, але кожне слово напружене, мов натягнутий трос між галактиками.

Через кілька хвилин у центрі містка запульсувала голопроекція. На ній з’явилася вона — Доміна. Воїтелька Неаріану, спадкоємиця трону. За її спиною, мов чорна тінь, стояв її батько — із важким, кам’яним обличчям, зітканим із недовіри та гніву.

Мені відразу стало зрозуміло: шанс один. І цей шанс — вона.

Я схилив голову, як того вимагав їхній стародавній етикет.

— Вітаю, Велика Воїтелько. Ви вирішили навідати старих друзів?

Доміна на мить здивувалась. Її очі розширилися:

— Капітан Ден... Ти живий?

— Живий і повен сил. Вибач, що не попередив про своє повернення — мав справи, що стосуються наших спільних ворогів.

Вона мовчала. Здавалось, що між нами тривала внутрішня боротьба. І ось вона заговорила.

— Буду відверта. Ми чекали. Довго. Але Співдружність нічого не змогла запропонувати, аби врятувати Неаріан. Об'єкт вже перетнув межі гірничої республіки. Рада співдружності все, що змогла зробити — евакуація. Жодного опору, жодної стратегії. Тому ми прийшли за технологією "Чорна Діра". У вас є два варіанти — віддати її добровільно… або ми візьмемо її силою.

Я стояв нерухомо, мов влитий у себе самого. Її слова боліли. Але я не міг дати слабину.

— Я розумію, чого тобі вартувало прийняти цей виклик, Доміно. І я розумію гнів твого батька. Але ці дії — ризик. Якщо ви використаєте технологію не за призначенням, знищите зонд — вторгнення Інтеграторів почнеться негайно. Ви підписуєте смертний вирок не лише собі, а й нам усім.

Я зробив паузу. Погляд Доміни залишався твердим, але не байдужим.

— Ви розраховуєте знищити об’єкт і сховатися, сподіваючись, що Інтегратори вас оминуть? Ні. Вони відстежують резонанс впливу. Я бачив їхні механізми, бачив, як світ за світом вони поглинають, не залишаючи нічого, навіть часу. Предтечі — цивілізація, що була на порядки потужніша за нас — визнали: перемогти неможливо. Вони втекли у паралельний всесвіт. Ми не маємо такої можливості. Але вони залишили мені інше. Знання. Зброю. І у нас є шанс. І якщо ми хочемо вижити — ми мусимо діяти разом.

Тиша розтягнулася, мов простір між галактиками.

— Доміно, — тихо додав я, — ти не та, хто ховається за ультиматумами. Ти — та, хто веде. Вибір за тобою.

У її погляді щось здригнулось. Здавалось, вона намагається дихати в тісному шоломі стародавніх присяг.

Її батько зробив крок вперед, але вона підняла руку, стримуючи його.

— Дай мені подумати, Ден. Ми зв’яжемося знову за годину.