2. Старі друзі, нові завдання.

Ми сиділи на терасі нашого будиночка, що височів над бірюзовими луками Західного плато Кальмери. Повітря було наповнене пилком місцевих рослин, який надавав аромату чогось... ніжного, невагомого. Теплого. Але водночас — цілком неймовірного.

Я, Ліе, Кук, Настя, Фурі, професор Кхал і сержант Рос.

Ми не були колишнім екіпажем. Ми були чимось більшим — родиною, розкиданою у часі й просторі, але все ж таки родиною.

На галявині неподалік Тарасик гасав із кальмерійськими дітьми. Вони рухалися з неймовірною швидкістю, вміло маневруючи серед м’яких кам’яних стел, немов відчували майбутнє кожного свого кроку. Я бачив це не просто як батько.

 Я аналізував. І не міг не зробити висновок: у сина в грудях, здається, працював квантовий реактор.

 Рівень його енергетичної віддачі — навіть на рівні моторики — значно перевищував середні показники для його віку.

 Уявити, яким він стане через десять років, було складніше, ніж вирахувати фазу симбіотичного резонансу на межі горизонту подій.

Я зробив ковток з бокала. Енергетичний коктейль Штучіна мав стабільну формулу, але смак усе ж змінювався залежно від мого метаболічного стану.

 Психосоматичний ефект чи адаптивне налаштування — ще не вирішив.

 Посміхнувся.

— Гаразд, — перервав мої думки голос Роса, — які плани далі?

Я поставив бокал.

— Плани незмінні, — відповів. — Ми повинні летіти в іншу галактику. За координатами з маяка. Віднайти — і знищити Інтеграторів. Але спершу скажіть мені: що відбулося тут, за останні три роки? Який прогрес?

Кук, задоволено всміхнувся, сьорбнув із келиха рідину бурштинового кольору. Вона виглядала звичайно, але знаючи його — це був точно не компот.

— Ну, по-перше, коли ви з сестрою застрягли всередині Джерела, ми вирішили чекати. Штучін одразу повідомив: коли ми з Росом і Доміною опинились за межами захисного купола — для нього пройшло двадцять хвилин, але на нашому боці минула майже доба.

 Тоді ми зрозуміли: час усередині Джерела іде швидше. Але наскільки — не знали.

— Ми припустили, — додав Кхал, — що якщо ви проникли глибше, то дисперсія часу буде як мінімум у двічі вища. Але ви не повернулися ні через день, ні через місяць…

— Через пів року сумнівів уже не було, — підхопив Рос. — Ви або загубилися, або… час там іде зовсім повільно.

Я кивнув. Спогади були чіткі, майже болючі.

— Ми повернули Доміну та Іоку на їхні планети, — додав Кук.

— Іоку, — я зупинив його, — до речі, що про неї зараз чути? Де вона?

— Наскільки відомо, вона досі в Раді Десяти, — відповів Кук, трохи насторожено. — А що?

— Вона сестра Накаури. Ми вбили її брата. Це не просто дипломатичний момент. Особливо для тебе, Росе.

Рос усміхнувся кривою усмішкою і кивнув — коротко, по-військовому.

— Вона не демонструє ані ворожості, ані бажання помсти, — додав я. — Можливо вони, не були близькі. Або вона — дуже добра актриса. В будь-якому разі — обережність лишається пріоритетом.

— Гаразд, — хмикнув Кук. — Далі. Ліе тоді мала от-от народжувати, тож Штучін евакуював усіх на Кальмеру. А потім... просто зник. Він повідомив, що у разі твоєї смерті чи втрати він активує протокол, який ти йому залишив. І зник. Повністю. Ми не знали, де він.

— Все вірно, — підтвердив я. — Йому потрібно було вийти з гри, щоб не піддатися зовнішньому впливу.

Фурі нахилилася вперед.

— Після цього ми продовжили почате, Ден, спершу потрібно було добитися стабільного керування мінідірою в лабораторних умовах. Нам вдалося зменшити її флуктуації до прийнятного рівня. Але ми усвідомили — потрібна більша структура. І тоді…

— Ми вирішили збудувати повноцінну установку на орбіті Кальмери, — завершила Ліе. — Головна умова — тандем з новими гіпердвигунами. Ми припустили, що ти не зможеш привезти згортувач простору — тоді чорна діра має сама доставити себе до координат взятих з маяка.

Кхал кивнув.

— Ми прорахували, що на доставлення конструкції потрібно приблизно десять років. І ще кілька місяців на стабілізацію. Тож, як тільки стартувало будівництво, ми відправили вперед кораблі-цистерни з каспеном — щоб заздалегідь розмістити точки дозаправлення для тягових двигунів.

Я подивився в небо. Воно було чистим, прозорим. Але за ним — незбагненна глибина. І в тій глибині — ми все ще мали борг. Нерозв’язане рівняння. Ім’я йому — Інтегратори.

— Усе це… — я мовив повільно, — чудово.

 — Але тепер у нас є згортувач простору. Тож заправка не потрібна. Хіба як запасний варіант

На терасі запал тиша, хоча й так ніхто не перебивав мене.

 Я поклав на стіл металеву кулю. Срібна, майже матова, діаметром із долоню. Вона не мала жодних швів, гравіювань чи технічних роз'ємів. Але навіть у своїй простоті вона випромінювала дивну силу. Як артефакт, що містить у собі цілу логіку Всесвіту.

— Предтечі запрограмували її на мої мозкові хвилі. Активувати можу тільки я.

Куля ледь відбила світло зорі що сідла за горизонтом, утворивши вузьке сяйво на її поверхні.

 Ніхто не промовив ні слова. Я відчував, як погляди всіх присутніх зосередилися на ній, намагаючись усвідомити — що це насправді?

 Відповідь була простою: це шанс.

— І ще ось це.

Я зняв з шиї кулон — невеликий диск на сріблястому ланцюжку. Простий за формою, але з таємницею, які важко осягнути.

— Вони не пояснили, що це. Але дали зрозуміти: коли прийде час — кулон себе проявить.

Я поклав його поряд із кулею. Кожен з артефактів немов мав власне поле, своє мовчання — одне холодне й спокійне, друге — глибоке, майже безмежне.

— Я залишу його Штучіну на детальний аналіз. Можливо, вдасться щось вияснити.

Нарешті Кхал кашлянув — повернувши нас до реальності.

— Проєкт «Чорна Діра» буде завершено за… три, можливо, чотири місяці. Але нам ще потрібні випробування, Ден.

 Одна річ — керувати лабораторним прототипом. Інша — система розміром з міжпланетну станцію, що здатна створити стабільну сингулярність.