1. Повернення.

Авторське право та відповідальність за незаконне розповсюдження

Усі права на цей твір захищені. Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, розповсюджена або передана в будь-якій формі та будь-якими засобами без письмового дозволу автора. Незаконне копіювання, розповсюдження або продаж цієї книги є порушенням закону й може призвести до юридичних наслідків.

Якщо ви хочете підтримати автора та сприяти створенню нових історій, будь ласка, купуйте офіційні версії книги або використовуйте перевірені платформи для читання.

Дякую за повагу до авторської праці!

--------------------------------------------------------

Я почув голос сина.

Ніби здалеку, крізь товщу води, туману, сну. Він кликав мене — лагідно, майже шепотом.

 — Тату… прокинься…

Я хотів відповісти, підвестися, розплющити очі, але... зачекайте.

Я ж не сплю.

Чи, принаймні, так мені здається.

Де я зараз?

І раптом усе згадав.

Спалах за спалахом, мов кадри з голограми: ми стояли біля Джерела предтеч — безмежного резервуара енергії, що тремтів у порожнечі, мов серце Всесвіту. Я отримав від них пристрій згортання простору — річ, здатну дати нам перевагу у майбутній війні з Інтеграторами. Війни — яку можна уникнути.

Потім…

Так. Я намагався допомогти Астрону — витягнути його зі смертельної орбіти, що тягнула в пекельні обійми червоного карлика.

Але все обірвалося.

Замість вибуху — тиша.

Замість порожнечі — сон.

Я говорив із жінкою. Старою, але в її очах горіли зірки. Вона не мала імені, але я знав — вона провідник. Між світами. Між тим, що було, і тим, що є.

— Ти маєш повернутися, — мовила вона. І в ту ж мить усе змінилося.

Я… опинився між зірок.

Не у звичайному сенсі — без тілесної оболонки, без гравітації, без часу. Просто був. У просторі, який або був Всесвітом, або чимось іншим. Понад ним.

Я зосердився та подумав про Кальмеру.

І одразу побачив її.

Блакитно-зелена сфера, що повільно оберталася в оксамитовому мороці. Мій другий дім. Ось — Астрон, на орбіті. Я наблизився, мов думка. Пройшов крізь обшивку. Занурився в нутрощі корабля.

Та завмер.

Переді мною, в центрі медичної капсули, нерухомо лежав я. Моє тіло — знерухомлене в кріозаморозці. Поруч стояла Ліе, притискаючи до грудей Тарасика. Його великі очі блищали сльозами, але він не відводив погляду від капсули.

 — Тату… прокинься… — прошепотів він.

Поряд — моя сестра. Її аура світилася приглушено, в ній жили тривога й тиха скорбота.

Я відчував усе: їхній біль, очікування, безнадію. Але я ж не мертвий! Я тут! Просто… не можу повернутися.

Спершу спробував прорватися до тіла — кинутися, влитись у себе…

Даремно. Між нами — якась незрима межа. Ніби захисне поле.

Я вже знав це відчуття.

Симбіонт.

Так само було, коли він вперше з’єднався зі мною. Коли тіло відмовлялося приймати, бо не розуміло, що я — це теж я, але інший.

Можливо, мені варто зачекати.

Або… змінити підхід.

Спробував зосердитися на своєму тілі. Внутрішній зір дозволив мені побачити вузол енергії, що пульсував довкола капсули — і в мені. Вузол, який поглинав усе довкола, мов спраглий. Думками я проник туди.

І був вражений.

Всередині був… космос.

Справжній. Зорі, галактики, темні туманності — цілий всесвіт, схований в мені.

Чи, можливо, я був похований у ньому?

Стоп. Треба зупинитися. Це виходить за межі мого розуміння.

Не можна на цьому зациклюватися. Не зараз. Мені потрібно…Повернутися. 

Спокій. Тиша. Концентрація.

Я не знаю, скільки часу минуло.

Доля секунди. Вічність. Тисячі років у згортках свідомості.

А потім — холод. Страшний, пронизливий, живий.

І я зрозумів — час прокидатися.

— Щось змінилося, — пролунало рівним тоном. Це був голос Штучіна.

— Вузол починає поглинати більше енергії.

— Більше? — озвалася Настя. — Хіба не ти контролюєш подачу?

— Так, я контролював, — відповів він. Його голос не мав жодного тремтіння, але в обчислювальній паузі читалася напруга. — Але тепер вузол вийшов за межі початкових параметрів. Він самостійно змінює потік — не хаотично, а цілеспрямовано. Поглинання зростає за не лінійною кривою. Я під'єднав резервні джерела живлення і запустив плазмовий реактор, щоб вирівняти баланс.

— Це... схоже на те, що Ден узяв все під свій контроль, — тихо мовила Настя.

— Це чудова новина, — посміхнулась Ліе, хоч голос її було ледь чутно.

— Тато прокидається! Я відчуваю! — вигукнув Тарасик. Його слова, мов струм, прорвали тишу.

Я чув їх. Кожне слово, кожен зойк радості — і не міг відповісти. Ще ні.

Мені потрібно було більше.

Більше енергії, більше зосередженості — щоб повністю заповнити пустоту тіла.

Я не знав, чи мене чують. Але я знав: вони вірять. І цього було достатньо, щоб зробити наступний крок.

Штучін, очевидно, зафіксував зміни — бо я відчув, як система підтримки кріозаморозки відключилася. Трубки, що досі подавали охолоджений гелій, змінили напрямок: замість холоду — поступове тепло.

 Фотони енергії, структуровані вузлом, проникли вглиб мого тіла.

 Я відчув це, спочатку як слабкий дотик.

 Наче вітер торкався пальців.

Спершу — кінчики рук.

 Потім — передпліччя.

 Долоні.

 Груди.

 Ноги.

 Шия.

 Обличчя.

Це відчуття не мало емоційного забарвлення. Це було просто: вмикання.

Система, яку я колись називав тілом, поверталася до функціональності.

І тоді — удар.

Моє серце.

Глухий поштовх у грудях, що одразу поширився хвилею по судинах.

 На зовнішньому моніторі капсули — перший зубець. Потім ще один.

 Ритм набирав силу.

— Фіксую електромагнітну активність у корі головного мозку.