Епілог.

Крейсер «Астрон» повільно знижувався в атмосферу Кальмери, немов тінь спогаду про втрату. Величезний силует, що колись ніс надію і перемогу, тепер плив у хмарах, як труна для героя. Його корпус був ідеальним зовні, але всередині щось змінилося. І саме це «щось» лежало заразі нерухомо в медичному відсіку, загорнуте у стерильний світ тонких лазерних сканерів і мовчазних сенсорів.

Настя сиділа поруч. Вона не плакала. В її очах стояла така тиша, що кожен електронний пік монітора здавався криком. Рука її ледь торкалась холодного скла медкапсули — ніби вона боялась, що навіть цей дотик може розвіяти останню нитку, що пов’язувала його з життям. До медвідсуку телепортувалася Ліе з сином. Вона повільно підійшла до медичної капсули на її очі навернулися сльози.

— Що трапилося? — ледь чутно спитала вона.

— Біологічна смерть зафіксована 43 дні тому, — промовив Штучін. — Але… є аномалія.

Світлове зображення над тілом Дена пронизала тонка пульсація. Маленька, майже невидима — енергетичний вузол, схований десь у грудній порожнині, почав повільно поглинати енергію.

Штучін завмер на долю секунди, і навіть це мовчання машини здалося Ліе чимось сакральним.

— Це не орган. Це — суміш біологічної батареї та сховища пам’яті. Його структури поглинають енергію. Причому не тільки електромагнітну. Вони реагують на ультрафіолет, іонізацію, навіть низький рівень радіаційного фону. Він щось акумулює.

— Що це означає? — ледь чутно запитала вона Настю.

— Не знаю. Але це… жива структура. Ніби частина іншої системи. І вона працює. Штучін припинив усі реанімаційні дії. Замість цього він запустив протокол енергетичної підтримки — поступова подача енергії всіх доступних спектрів. Він зберіг тіло в стані стабільної гіпотермії, підтримуючи біологічні тканини. 

Весь корабель ніби затамував подих.

До капсули підійшов хлопчик. Ліе взяла його на руки аби він міг побачити батька. Минали хвилини, години. Вони мовчки дивились разом на Дена. Віра Ліе не згасала, навіть коли здавалося, що все втрачено, але тут зараз вона похитнулася.

Тарас не розумів, що таке смерть, але знав: тато «дуже міцно спить». Хлопчик торкнувся скла капсули… І промовив.

***

Я йшов босоніж, м’яко ступаючи по пружній зеленій траві. Зелений килим зі стебел ніжно лоскотав ступні, немов нагадували про щось забуте, тепле, далеке. Наді мною висіло безкрає небо — не синє, не фіолетове, а якесь особливе: з домішками кольорів, які я не міг назвати, проте які здавалися мені знайомими. Я йшов повільно, із відчуттям, ніби це не моє тіло йде, а сама думка пливе крізь простір.

Пагорб перед мною підіймався лагідно, знайомо. Мені здавалося, що вже був тут колись. Так, упізнавав цей пагорб — саме тут, у дитинстві, вони з дідусем і батьком запускали повітряного змія. Але… щось було інакше. Не тільки в кольорах. У густій, глибокій зелені серед польових квітів я впізнавав не лише звичні земні ромашки й конюшину — між ними росли й інші рослини, що росли лише на Кальмері: витончені сині квіти з пелюстками, схожими на крила комах, сріблясті лишайники, що мерехтіли на сонці, як волога шкіра кальмерійських медуз.

Я зупинився на вершині пагорба. Все село, моє дитинство, мій край — мали б бути внизу. Але замість чіткого пейзажу був серпанок, у якому ховалися форми, ніби пам’ять, що ще не наважилася проявити себе повністю.

На самому вершечку, під самотнім деревом, стояла стара лавка. На ній сиділа жінка. В її постаті було щось незвичне: вона мала земну теплоту й простоту, але її очі й постава, як у теріанців. Волосся спадало сивими пасмами, що переливались, немов віддзеркалювали зорі. Вона мовчки глянула на мене і легким рухом запросила присісти поруч.

Ми сиділи мовчки. Внизу тягнувся туман, тиша обіймала пагорб, і лише вітерець шелестів у траві. Жінка озвалася першою:

— Що ти бачиш там, унизу?

Я довго вдивлявся, напружуючи погляд.

— Майже нічого, — відповів. — Серпанок все покрив. Лише натяки, обриси…

Вона усміхнулася ледь помітно, з лагідною теплотою:

— Отже, твоє майбутнє ще не вирішене. Ти маєш повернутися.

Я повернувся до неї, трохи розгублений:

— Повернутись? Куди?

Але всередині, десь глибоко, я відчув, що вона говорить не про місце. Вона говорить про шлях. Про вибір.

Я напружив пам'ять, як я сюди потрапив?… І почав згадувати. Ліе. Настя. Машина часу. Теріанці, планети, битви. Штучін, інфініум. Крейсер. Вибух. Просторовий зсув. А потім — порожнеча. Ніби я допомагав "Астрону" вирватися з магнітної пастки, доклав останніх зусиль… а далі — тиша.

І тут я почув це.

Голос. Тонкий, знайомий, наповнений світлом і тривогою.

— Тату… прокинься. Вставай…

Світ затремтів. Пагорб зник. Трава розчинилась у сяйві. Всесвіт — і попереду знову була подорож

.

Кінець —
чи початок.

Шановні читачі. Друга частина трилогії завершена.

Якщо тобі подобається цей твір, додавай його до Бібліотеки Букнет (кнопка "Додати в бібліотеку" ). Став вподобайку та ділися коментарями. Це допоможе стежити за оновленнями та стане чудовою мотивацією для мене, як автора, продовжувати писати. Дякую! 😊