Глава 29. Смерть.

Безмежна тиша простору знову була порушена. Не ревом двигунів, не зіткненням зіркових кораблів — а мовчазним шепотом небезпеки, яку не можна було виміряти приладами.

Астрон, велетенський сріблястий хребет, завис над Джерелом. Ледь видимий серед завихрень міжзоряного пилу, він тремтів у тканині простору, наче жива істота, що тільки-но уникла смерті. Його обшивка потріскувала від залишкової енергії — нейтрино ще дзижчали в оболонці, іонні потоки збурювали магнітні поля. Але Штучін не звертав на це уваги. Його увага — якщо взагалі можна вжити до нього це людське слово — була зосереджена лише на одному сигналі.

— Біологічне життя. Два джерела. Координати локалізовані. Активую рятувальний модуль.

Металева платформа із чотирма роботами, керованими Штучіном, зіслизнула у туман плазми й вакууму. Відлуння гравітаційних хвиль ще пульсувало довкола Джерела, але машини не зупинялися. Їхні рухи були точними, мов рухи хірурга, що працює під мікроскопом у серці зорі.

І тоді з темного ложа енергетичного вирву, там, де щойно змагались воля й нескінченність, вони тягнули тіла.

Два.

Одне — дівчини зі слабким відгомоном життя, мов у передсмертному сні, з поодинокими спазмами в діафрагмі.

Друге — чоловіка. Холодне. Статичне. Порожнє.

Настя ще дихала. Мікропульсації в сонній артерії. Плазмовий сканер зареєстрував мінімальний тиск, слабкий електричний імпульс у мозку — спалах, який гасне, але все ще бореться. Ден — ні. Ніяких життєвих показників. Ніякого імпульсу. Навіть біополе — на нулі. Немов щось витягнуло з нього душу, залишивши лише оболонку.

— Перемістити. Пріоритет: повна медична реанімація.

Роботи вмить огорнули тіла гелевими коконами, стабілізували в умовах нульового тиску й перенесли на борт. Шлюзи крейсера розійшлися, і платформа з тілами ковзнула у середину. Вони промчали до медвідсіку. Прозора оболонка медкапсули виблискувала, немов сльоза.

Дві капсули.

Світлові смуги проходили по тілах. Автоматичні системи синтезували кров, глибоко розігрівали серце, стимулювали дихальні центри, подавали розряд.

Першою здригнулась Настя. Її пальці нервово сіпнулися, тіло напружилося — вдих. Її очі розплющились. Темні, розгублені.

Вона сіла різко, ніби винирнула з під води, захлинаючись без повітря.

— Де він?!

Але відповіддю їй була тиша. І слабке, прямолінійне гудіння другої капсули.

Ден не подавав жодних ознак життя.

Електроімпульси не повертали функцій мозку. Всі криваві та нервові реакції — на нулі. Штучін почав процедуру гіпотермії — охолодження тканин для запобігання незворотнім пошкодженням. І все ж, навіть для нього, математично точного, безпристрасного, існувало розуміння межі.

— Мозкова смерть — 94% імовірності. Але... — пауза в процесорі.

Але щось у поведінці поля капсули було нетиповим. Ледь помітне коливання енергетичного фону навколо Дена, яке не можна було пояснити біологічно. Немов частина його… все ще шукала шлях назад.

Настя впала на коліна поруч із капсулою. Її долоні тремтіли. Сльози змішувалися з гелем на обличчі, а серце билося так, ніби хотіло працювати за двох.

— Не смій… не смій вмирати, не залишай мене одну…

У цей момент час стискався. Надія йшла по краю ножа. А «Астрон» — вічний, холодний, розумний — чекав. Як усе життя у Всесвіті — чекав дива.

***

Коли серце Дена остаточно стихло, а електричні імпульси мозку зникли з екранів моніторів, корабель «Астрон» уповільнив хід, зависаючи в безмовній орбіті над чужим світом — ніби сам крейсер, створений для дослідження зірок, тепер схилявся у скорботі.

Медкапсула мовчала, внутрішні лінії біоіндикації світилися похмурим червоним, а механічні маніпулятори — ці білі штучні руки надії — повільно повертались у початкове положення, завершивши безуспішну послідовність вже восьмої реанімаційної спроби. Штучін, зважував варіанти. Його алгоритми перебирали мільйони сценаріїв, але кожен закінчувався на словах: незворотні ушкодження.

Та коли черговий низькочастотний розряд пройшов через серцеву дугу Дена, Штучін раптом зафіксував слабкий відгук — не в серці, не в мозку, а... десь глибше. У самій суті. У тіні між фізіологією та чимось іншим. Ледь помітна пульсація в лівій грудній зоні — спершу одна на хвилину, потім дві. Алгоритми швидко зафіксували феномен і дали команду на повний біоаналіз. Капсула знову загорілася блідо-блакитним світлом.

На голограмі, над тілом Дена, з’явилось детальне тривимірне зображення вузла: структури, якої не було у жодному зразку людської анатомії. У ньому поєднувалися органічні волокна з мікроскопічними кристалами, нанозгортками та елементами, схожими на мікросинапси. Він не просто пульсував — він жив і пам’ятав.

«Не серце, не мозок… але жива структура. Його енергетичне ядро… можливо, душа?» — промовив Штучін в мовчазному етері, ніби сам до себе.

— Настя, — звернувся він до сестри Дена, яка сиділа поряд у медблоці, ховаючи обличчя в долонях. — Я виявив активний енергетичний вузол в тілі твого брата. Він… не підлягає стандартній класифікації. Вузол поглинає енергію, наразі на рівні мікроодиниць, але стабільно.

— Що це означає? Він… живий? — Настя підняла голову, голос її тремтів, очі блищали сльозами.

— Його тіло — клінічно мертве. Але… щось у ньому не зникло. І це "щось" розвиває енергетичну активність. Я припиняю всі медичні протоколи та переводжу тіло в режим кріостабілізації. Це не кінець.

Наступні години стали танцем енергії навколо тіла. Штучін подав дозовані хвилі електромагнітного випромінювання, починаючи з м’яких інфрачервоних імпульсів, потім ультрафіолет, і навіть мікродози радіоактивного потоку. Паралельно з цим штучний інтелект відстежував кожен рух вузла, кожну зміну в спектрі поглинання. Потоки підлаштовувалися під природну резонансну частоту вузла, як досвідчений музикант настроює арфу по найтоншій вібрації.

Енергія проникла вглиб, розчиняючись у тканинах, передаючи іскру чомусь, що вже не було плоттю, але ще не стало енергією повністю.