Глава 27. За межею.

У той момент мене наче осяяло. Немов пазл, що довго не міг зійтися, раптом став на своє місце. Вони… не дочекались нас. «Астрон», інші члени екіпажу — вони повернулись. І, глянувши на це тверезо, я не міг їх звинувачувати. Якщо ми з Настею справді пробули в самому серці Джерела більше часу, ніж нам здавалося — а я вже не сумнівався в цьому — то для них ми, певно, зникли назавжди.

Раптово все стало чітким і тривожним. Ми застрягли. Тут. На межі галактик. Самі. Без жодного способу зв’язатися з кораблем. А Кальмера, навіть якби й змогла нас знайти — перебувала зараз у зовсім іншій галактиці. Просторові дистанції, що здавались незбагненними навіть для теорії гіперпростору, зараз набували болісної конкретики.

Скафандри могли підтримувати життєдіяльність тиждень, максимум два, якщо не дихати надто глибоко, якщо відключити обігрів уночі, якщо… багато "якщо". Я, як носій симбіонта, міг протриматися й довше. Але Настя — це інша історія. Я мусив думати про неї.

Спершу — режим енергоощадження. Я запустив діагностику скафандрів. Вимкнув усе, що не критичне: адаптивне освітлення, візуальні фільтри, навіть голосову синхронізацію — залишив лише базовий інтерфейс. Кожен джоуль енергії відтепер був на вагу життя.

А потім… згадав. Я вже робив це колись. Коли летів на рятувальній капсулі, загублений у космосі, я зумів увійти в особливий стан свідомості — і вийти на зв'язок зі Штучіном. Але тоді я був у межах того ж простору, в межах досяжності хвиль, навіть якщо незвичних. А тепер — інша галактика. Чи діють там ті самі закони? Чи здатна свідомість пробитися крізь такі безодні?

Я поділився цими роздумами з Настею. Вона мовчала кілька секунд, а потім лише кивнула.

— Ти знайдеш вихід. Я знаю.

Її слова були мов вогник. Простий і щирий. Як віра дитини, що все обернеться на краще. Я не мав права підвести її.

Сидячи на голій, блискучій, майже стерильній поверхні кам'яної платформи, я зімкнув повіки. Мої руки поклалися на коліна. Дихання сповільнилось. Свідомість, що трималася за фізичний образ, почала розчинятись.

Світ потроху згасав. Спершу звук. Потім вага тіла. Потім — межі.

Я розчинився. І знову — як колись — побачив потоки. Нескінченні, ріки енергії яка пульсує, що протікали від периферії до центру Джерела. Я спробував торкнутися їх. Дозволити їм пройти крізь мене. Вони не обпікали. Вони прийняли. І тієї ж миті мене накрила хвиля. Не просто енергії — а сили, що живить світобудову. Я не відчував себе людиною. Я був провідником. Я був… енергією.

З кожною миттю я підіймався вище. Вірніше — мій розум віддалявся. Спершу я побачив систему Джерела. Її яскраву пульсацію. Потім — весь сектор, у якому вона перебувала. Все зменшувалося. Мов макети, мов схеми, мов спогади, що поступово згасають.

Я вийшов за межі сектору. І побачив галактику. Величезну, розтягнуту спіраль. Я не думав, що можна побачити таке не очима, а розумом — але це сталося. Галактика була живою. Вона дихала. Світилось її серце. Я бачив, як світлові доріжки переміщуються між зірками, немов інформація у нейронах.

І от — я наблизився до Межі.

Це не була стіна. Не бар’єр. А скоріше… згасання. Світло, що розчиняється в мороці. Топологічна тінь, що вкриває все, що поза межами.

І я перейшов. Моє "я" увійшло в межу. Там не було зірок. Не було темряви. Не було нічого… і водночас — усе.

***

Я продовжував ширяти крізь межу — і це не було сном, не фантазією, не візуалізацією, а відчуттям глибокої, справжньої присутності. Не очима, а внутрішнім зором я бачив, як позаду зникає величезна, сліпуча спіральна форма джерельної галактики, схожої на велетенське вічне око, що тихо стежить за своїм творінням. Простір між галактиками не був пусткою, як я колись уявляв. Тут вирувала тиха, проте жива ріка енергії — невидима матерія між світів, яку я відчував всією душею. Це була не темрява, а глибокий спектр невимовного — колір, який не побачити фізичним зором, але можна зрозуміти серцем.

Попереду — мерехтлива грань іншої галактики. Її спершу було ледь помітно — лише як легкий злам у потоці енергії, як химерна тінь, що ледь виділяється серед космічного виру. Але чим ближче я наближався, тим більше усвідомлював — це не просто межа простору. Це своєрідна мембрана, хитка плівка, що розділяє два різні ритми, два вектори часу, дві колиски життя. Коли я пройшов через неї, це нагадало занурення в нову стихію — як з повітря в воду, але водночас не гублячи свободи руху. Лише опір інший, щільність інша. Енергії стали більш в'язкими, наче мій власний потік довелося пристосовувати, «налаштовуватися», щоб не зірватися в безладдя.

Я опинився в рідній галактиці. Чумацький шлях так близько і так далеко одночасно. Ось вже система Кальмера.

Я наблизився до планети — і те, що побачив, змусило мене завмерти. На орбіті Кальмери висіла не лише знайома фортеця — символ безпеки, — але й дещо інше. Структура, що виблискувала біля неї, була мені знайома до болю: генератор штучної чорної діри.

Він був майже завершений.

Я завмер. Скільки ж часу минуло? Як їм вдалося звести повноцінний робочий комплекс такого рівня? Це вже був не просто проєкт — це була готова конструкція..

Я почав озиратися, скануючи систему в пошуках знайомих сигналів. Але ні «Астрона», ні Штучіна — ніде. Не було їхніх позначок ані на планеті, ані в межах гравітаційного колодязя Кальмери.

Я опустився нижче, до поверхні, до материка, до селища де колись ми з Ліе побудували дім.

Рельєф не змінився. Все ще ті самі пологі пагорби, ті самі сріблясті ліси. І ось — галявина. І там вона.

Ліе сиділа на траві перед будинком. Біля неї — хлопчик, на вигляд років трьох. Вони щось розглядали на землі: можливо, камінці, можливо — комах.

Я застиг, не в змозі відвести погляду.

Спробував наблизитися, доторкнутися, покликати її — але вона не реагувала. Вона дивилася на хлопчика з ніжністю, на яку спроможна лише мати. Я був поруч, але для неї — невидимий.