Глава 26. Безвихідь.

Ми стояли з Настею перед єдиним дзеркалом — овальним отвором, що вів кудись далі. Його гладенька поверхня здавалася живою: час від часу по ній пробігали м'які хвилі, ніби щось ізсередини дихало.

— Ден, ти маєш йти далі, — сказала Настя й обернулася до мене. — У тебе більше досвіду. Кращий симбіонт. Та й взагалі — ти старший брат.

Я посміхнувся. Вона мала рацію. Попри її талант, гострий розум й успіхи, я був тим, хто може прийняти виклик.

— Гаразд, мала. Спробую швидко все з’ясувати й дістати нам відповіді. А ти постарайся... нікуди не влізти й нічого не зламати.

— Та що тут ламати? Тут пусто! — віджартувалася вона, це трохи розрядило напругу.

— Я тебе знаю. Ти майстерка знаходити пригоди на свою п’яту точку.

Ми обійнялися. Я зробив глибокий вдих і торкнувся рідкого дзеркала. Поверхня піддалася з хлюпанням, як ртуть, і всмоктала мене.

Миттєве відчуття, ніби мене пронесло крізь вузький тунель у гіперпросторі. І все — тиша.

Я опинився… посеред нічого. Абсолютна чистота простору. Без світла, без тіні, без підлоги, без стелі. Ніби я одночасно стояв і висів у повітрі. Моя свідомість захиталася — простір не мав напрямку. Ні орієнтирів, ні горизонтів, нічого, щоб дало опору для ніг.

Спершу відчуття були дискомфортними — як фізично, так і ментально. Але я зібрався. Дихання рівне. Симбіонт мовчав, але я відчував його напружену готовність. Це була не просто проєкція — це був простір випробування.

Я зробив кілька кроків — чи, радше, спробував. Не було зрозуміло, чи рухаюсь. Все довкола здавалося однаковим — ідеально нейтральним. Я ніби й ішов і одночасно стояв.

Щоб перевірити, чи існує хоч якийсь зв’язок із реальністю, я зняв аптечку й поклав її біля себе. Зробив крок убік — вона залишилась на місці. Пішов у протилежному напрямку, далі ще на кілька кроків. Озирнувся — аптечка зависала десь унизу, метрів за десять від мене, і приблизно настільки ж — убік.

Спроба повернутися до неї провалилася. Кожен рух порушував саму геометрію простору. Я не просто ходив — я змінював відношення між точками, сам того не розуміючи. Це було як штовхати себе в усі сторони одночасно, сподіваючись, що один із векторів — правильний.

Здавалося, тут працювали інші закони фізики. Можливо, це був вищий рівень квантового поля — симулятивна свідомість простору, який сканує мій розум, розкладаючи його на складники.

І я ще навіть не почав проходити справжніх випробувань.

Я завмер. Серце закалатало частіше — не від страху, а від усвідомлення: простір тут не підкорявся звичній логіці.

 Я зробив кілька кроків назад — аптечка не наблизилась. Навпаки, ще далі віддалилася, тепер вона висіла в повітрі ніби в кривому дзеркалі: наче й недалеко, але водночас — поза досяжністю.

Я зупинився, вдихнув, видихнув. Потрібно було відкинути стандартне мислення.

«Добре. Якщо простір тут не лінійний, значить, потрібен інший підхід», — продумав я, — «Або це взагалі не простір…»

Я викликав інтерфейс симбіонта. Пульсуючі лінії живої енергії охопили мої руки, з’явилася напівпрозора сітка — відбиток мого ментального поля. Але навіть вона виглядала дивно — лінії спотворювались, викривлялись, ніби на них діяли хвилі гравітації чи когнітивні поля.

«Це як лабіринт, створений не зі стін, а з думок», — промайнуло голів.

 «Можливо, щоб пройти далі — треба не рухатись тілом, а спрямувати свідомість?»

Я заплющив очі. Спробував подумки уявити, що хочу опинитися біля аптечки. Концентрувався, уявляв себе поруч. Відчував текстуру її поверхні, вагу в руці. І… раптом вона опинилася під ногами. Я торкнувся її — справжня.

Я посміхнувся. Це було не просто випробування — це було тренування мислення.

— Добре. Ви хочете, щоб я навчився думати не лише лінійно. Щоб я навчився спрямовувати волю, а не ноги. Що далі?

Переді мною з’явився ледь помітний ореол світла. Він не мав чіткої форми, більше нагадував спогад про світло, а не саме світло. Я сконцентрувався на ньому, і він почав наближатися.

Це був портал, але не такий, як попередній. Він ніби резонував з моїм серцем. Я відчув щось на кшталт… запиту. Мовчазного, але чіткого:

«Хто ти?»

Слова не було чути в тиші. Це прозвучало наче глибше — зчитування мого внутрішнього "я".

Мені не зрозумілий був запит, тому просто дозволив думкам текти:

«Я — Ден. Людина з минулого, яка шукає майбутнє. Я не ідеальний. Але я маю намір зробити правильний вибір. Вибір, що захистить тих, кого люблю. Я не шукаю влади. Я шукаю істину. І шанс. Шанс змінити все».

Світло спалахнуло. Портал відкрився.

Я зробив крок — і цього разу не відчув ні спотворень, ні втрати орієнтації. Я пройшов.

І вийшов у залу — круглу, мов купол, з чорного каменю, по якому текли тонкі прожилки світла. В центрі — щось схоже на ядро яке пульсувало. Біля нього — постать. Напівпрозора, створена зі світла і тіней. Вона постійно змінювалася, ніби намагалася адаптуватися під мене. Її обличчя було водночас чоловічим і жіночим, старим і юним.

Вона подивилась на мене. І я відчув, як мені відкриваються перші коди предтеч — дані, схеми, ментальні структури, які ще не усвідомлював, але вже зберігав у пам’яті.

"Ти пройшов. Ти готовий до істини, яку несуть зорі," — промовила постать, і її голос лунав в самій моїй свідомості.

"Але перш ніж отримаєш відповідь… ти маєш побачити, що саме загрожує всьому живому. Не тільки в цій галактиці."

І ядро у центрі залу почало розгортатися, мов квітка. З нього виринув голографічний об’єм — карта Всесвіту, і в одній з точок палала темна спіраль.

Чорна діра. Нестабільна. Штучна. Створена нами. І вона росла.

Починалося справжнє випробування.

— Що це? — спитав я в постаті.

У відповідь у свідомості пролунали образи. Тисячі. Мільйони. Всі вони — можливі варіанти майбутнього.

Я бачив, як запускаємо технологію чорної діри в серці ворожого флоту — і той гине миттєво, всмоктаний у сингулярність. Але потім вивертається і знищу усі сусідні галактики включно з нашою.