Глава 25. Серце Предтеч.

Ми вийшли з гіперпростору раптово — як пробудження від глибокого сну. Жодного світла, жодного пульсу зірок, ані натяку на якийсь об'єкт.

Перед нами — порожнеча.

На екранах «Астрона» простягалося нічне безмежжя — область простору, де зорі мовчали. Вона виглядала не як звична темрява космосу, а як завіса, що ковтала навіть саму думку про світло. Пилу, гравітаційних слідів, нічого. І саме тому ця тиша була надто ідеальною, штучною.

— Ми на місці, — промовив Кук. — Але я не вірю, що це просто пустка.

 — Це не пустка, — сказав я тихо. — Це... ширма.

Штучін підтвердив координати, які передав Архіваріус. Але навіть його надточні сенсори не могли однозначно вказати, що саме перед нами. Проте, коли ми почали повільно рухатись ближче до центру цієї тиші, зображення на моніторах затремтіло. Простір викривився.

І ось воно — джерело.

Спершу ми побачили кілька контурів. Неначе уламки гір, що зависли в безповітряному просторі. Але коли «Астрон» наблизився — структура відкрилася, як розкритий механізм годинника. Величезне поле геометричних архітектур, які не підкорялися жодному відомому закону фізики.

Куби, які оберталися вглиб самих себе. Сфери, що ламали світло не ззовні, а зсередини. Вузли, сплетені з чистої енергії, з'єднані мостами, які мерехтіли мов плазма у розрідженому магнітному полі.

— Оце… джерело? — пробурмотіла Настя.

 — Це більше, ніж джерело, — озвався я. Це — ключ до майбутнього.

Ми зависли в стабілізованій орбіті за сотню кілометрів. Але попри відстань, енергетичне поле ледь не ламало навіть захисні екрани «Астрона». Система безпеки подавала попередження про надмірні коливання у просторовій стабільності.

Іоку мовчала. Але її погляд був прикутий до ядра джерела. Здавалося вона знала більше. Я відчував, як її енергія коливається. В ній боролися страх і… очікування.

— Штучін, аналітика, — кинув я в простір.

 — Обраховую… Капітан Ден, це джерело — не лише енергетичний вузол. Воно реагує на спостерігача. Простір навколо нього адаптується. У нас немає таких технологій навіть для моделювання.

 — Щось живе?

 — Не зовсім. Але щось між інтерфейсом і інтелектом. Як ключова станція між вимірами.

Я відвернувся до екрана і вдивився в осердя, що пульсувало все швидше.

 — Потрібно налагодити якось контакт, — сказав я, скоріше самому собі. — Але, можливо, воно відгукнеться на запит.

Я підняв руку.

 — Штучін, активуй трансляцію — фрактальний сигнал на основі мови теріанців.

— Активую.

 — Якщо вони — якось підзаряджалися від нього, — то можливо джерело ще пам`ятає їх.

І тоді світло в осерді змінилося.

Воно не зблиснуло — воно ожило. І ми почули перший звук.

Не з динаміків. У кожному з нас. Усередині. Вібрація. Нотний акорд, якому не було місця в фізичному світі, але який ми всі впізнали. Як пам’ять про щось, що ми не пережили — і все ж носили у собі завжди.

— Вони відповіли… — прошепотіла Іоку.

 Я глянув на неї. Вона відчула теж що і всім ми це була суміш телекінезу та телепатії.

***

Після того як перший вібраційний резонанс пройшов крізь наші тіла, я подумав, що все — ми вийшли на контакт. Але передчасна радість — це найкраща приманка для необачного. Замість відкриття ми побачили, як навколо основної структури раптово сформувався щільний бар’єр — енергетичне поле неймовірної складності.

Штучін зафіксував дев’ять рівнів спектрального захисту, кожен з яких працював на власній частоті, змінній у реальному часі.

— Це… не просто захист, — озвався Кук. — Це... тест.

 — Тест? — перепитала Доміна, знервовано вдивляючись у зображення на моніторі.

 — Так. Технологія Предтеч ніколи не була для “всіх”. Вони захищали свої надбання не тільки від фізичних загроз, а й від морально непридатних.

Я мовчки спостерігав, як внутрішні сфери джерела енергії почали обертатись із більшою швидкістю. Здавалося, сам простір всередині структури почав стискатись, розгортатись, пульсувати у відповідь на нашу присутність. Відлуння все частіше било по сенсорах — це було не шумом, а попередженням.

Штучін промовив:

 — Капітане, аналіз сигналів показує, що структура очікує “ідентифікацію”. Але не біометричну. Вона запитує… когнітивний зразок.

— Поясни.

 — Певну форму свідомості. Архетип мислення. Поведінкову модель. Імовірно, Предтечі створили захист від тих, хто не досяг певного рівня розвитку — етичного, інтелектуального чи навіть енергетичного.

Настя підійшла ближче. Її голос тремтів:

— Ці структури не відкриваються грубою силою. Вони шукають “відлуння гідного”. Як тест на людяність. Якщо ми спробуємо прорватися — вони “зітруть” нас, щоби ми не скористалися її силою.

— Кук які є ідеї? — різко спитав я.

Кук лише тихо пробурмотів:

 — То це — випробування на гідність.

І я зрозумів — це не просто “вічний двигун”. Це перевірка. Якщо ми не відповідаємо — нас не пустять. Якщо захочемо застосувати силу — знищать. А можливо, залишать за межами — назавжди.

Я повернувся до команди.

— Ми не зламаємо ці двері. Але, можливо… можемо переконати їх відкритися.

 — Як? — запитала Настя.

 — Якщо Предтечі працювали на енергетичному рівні свідомості, а джерело — це живий механізм, ми маємо продемонструвати усвідомлення. Гармонію розуму, тіла й наміру.

— Тобто… медитувати перед космічними воротами? — скептично кинула Доміна.

 — Якщо це буде потрібно — саме так.

Ми зібралися у спеціальній камері «Астрон». Штучін спроєктував багатовимірний резонансний контур — своєрідний психо-резонатор. Його ідея: передати чистий образ — ментальний, емоційний, логічний. Колективний портрет нас як виду.

Кожен із нас зосередився.

Я уявив безкрайній простір — для спілкування. Я згадав Ліе. Нашого ще ненародженого сина. Світ, який ми хочемо захистити. Я вплів ці образи у потік що пульсує, який струменів у серце конструкції.