Глава 23. Танець смерті.

Перш ніж вирушити на край галактики, я мав виконати обіцянку. І уникнути війни. Бо така тепер була вага кожного мого рішення: не тільки особиста відповідальність, а й тягар міжцивілізаційної дипломатії. Іронічно — ритуальний бій на ножах міг утримати крихкий мир або розколоти його.

Ми прибули на Неаріан у визначений час. Планета здавалася непорушною скелею в космосі: велична, вітряна, похмура. Штучін з точністю до мілісекунди вивів нас на космомайданчик королівського палацу. Гравітація тут була в двічі більшою, ніж на Кальмері, але з симбіонтом це не відчувалося — хіба легке тягнення в литках. Ліе стояла поруч, мовчазна, зібрана, як завжди, коли ми були у небезпеці.

Перед місією я завантажив всі відомі й не зовсім відкриті матеріали про ритуал «Танець смерті». Штучін добув усе, до чого зміг дотягнутись — з архівів, чорного ринку, приватних баз даних. Знати означає вижити.

Ніж Долі, або Ск’арет, — не був звичайною зброєю. Це було щось на межі спареного з двох лез клинка. Техніка володіння була досить складна. Метрові леза з обох боків — симетрично вигнуті, мов півмісяць, — з'єднані між собою поперечно за допомогою руків’я. Матеріал з якого їх відливали нагадував скло з блакитним відтінком, але по міцності вони були не гірше титана. Краї заточувалися в товщину однієї молекули. При правильному ударі коли вся сила передавалася з ніг через плечі, леза пробивали корабельну броню. Або ними можна було рубати як сокирами при замаху зверху. Кожне лезо було змочене есенцією гриба К’тарш, що ріс тільки у кратерах Неаріана. Ця речовина миттєво роз’їдала плоть до кістки — болісно, безжально. Один поріз — і лічильник часу починав зворотний відлік. Без допомоги в медичній капсулі — смерть упродовж кількох діб. Капсула могла врятувати, але тільки в першу годину.

Ми з Ліе телепортувалися до палацу в спеціально виділену зону. Тут нас зустріла почесна варта, і... я вкляк. Десять неаріанців, вишикувані обабіч. Колоси. Я бачив чимало представників цієї раси, зокрема Буура, який здавався гігантом на нашому кораблі. Але тут Буур би виглядав хіба що школярем. Я відчув, як Ліе стиха вдихнула повітря — теж здивована.

Вартові стояли непорушно, як витесані з каменю. Їхні обладунки були зроблені з глянцевої чорної кераміки, що вловлювала світло і ковтала його, мов чорна діра. По центру проходу до нас підійшов радник короля, у мантії з символами Зіркового Трону Неаріанії.

— Капітан Ден. Пані Ліе. Вас очікують у залі Трьох Шляхів. Будь ласка, слідуйте за мною.

Прохід до палацу був… архітектурною поемою, присвяченою воїнам. Високі, загострені склепіння. Площини, що змінювали колір залежно від кута погляду. Скульптури воїнів і воїтельок, кожен із яких тримав ті самі ножі, яким я мав битися.

В залі нас уже чекали. Доміна — принцеса, якій я кинув виклик, стояла посеред обрядового кола. Її бойове вбрання блищало, немов оксамит. Поруч — двоє секундантів: один сивий неаріанець, інший — дівчина, напевно, молодша сестра Доміни. І посередині — жертовна чаша з есенцією К’тарш. Її пара підіймалася клубами, розчиняючись у високому куполі.

— Капітан Ден, — промовила вона холодно. — Ви готові до Танцю смерті?

Я кивнув і вклонився.

— Так. І дякую за можливість захистити честь перед вашим народом.

— Це не про честь. Це про біль, — прошепотіла вона, взявши з подіуму свої ножі.

Мені подали мої — їх руків’я було шершавим, трохи м'яким. Лезо віддавали смертю.

Двобій мав пройти за трьома фазами:

Ритуальний поклін — і занурення лез у чаші з отрутою.

Сам двобій — поєдинок після, якого має залишитися лише один.

У разі поранення обох — момент істини, хто попросить першим про допомогу аби уникнути жахливою мученицької смерті.

Я обрав Буура секундантом. Він мовчки вклонився, його темна-бордова шкіра блищала, а очі — видавали глибоку тривогу. Другим секундантом була Ліе, вони відійшли назад і сіли в перших рядах зали

Гонг.

Ми зійшлися в центр кола.

Арена Неаріану — священне коло стародавньої слави, вкрите шрамами минулих двобоїв. Пил із червоного піску здіймався у повітря, а в глядацьких рядах панувала похмура тиша, мов сама планета затамувала подих.

Я стояв посеред арени, з Ножами Долі у руках. Так проти мене — принцеса Доміна, горда, рішуча, мов уособлення своєї раси. Її рухи були точними, як у танці, але я бачив — вона напружена. Вона знала, що я сильніший, швидший. Але не відступала. За її спиною стояла честь, а на кону — мир. Вона змочила ножі у чаші з отрутою. 

Я зробив теж саме.

«Один з вас має залишити арену живим», — промовили радник.

Бій розпочався. Доміна стрімко пішла вперед, виконавши дугоподібний удар зліва та справа. Я відхилився легко, дозволивши лезу прошмигнути повз. Вона рвонула в бік — намагаючись пробити мою оборону з флангу. Я ухилився ще раз. Її удари ставали хаотичними — не від браку вміння, а від гніву. Вона знала, що програє. А я — знав, що не можу виграти.

Всі мої рухи — обережні, виміряні. Я танцював навколо неї, змушуючи її витрачати сили. І водночас — готував сцену.

 Доміна описала дугу, її лезо просвистіло біля моєї шиї. Я ухилився, відбив удар знизу. Вона пішла в обхід. Усі рухи — з бездоганною витонченістю. Я не контратакував — тільки захищався. Це дратувало її, і вона почала втрачати ритм.

Дві години — ми кружляли, як у танці. Так на її боці була сила та досвід тренування у фехтуванні ножами. Але мені вона була не рівня. Я нав'язав їй свій ритм бою. Її леза торкнулося мого комбінезона — я почув запах горілої тканини. Вона майже дістала мене.

Настав кульмінаційний момент. Доміна зірвалася у прямий кидок — необачно, імпульсивно. Я дозволив собі мить слабкості. Лезо злегка зачепило мою руку — лишивши поріз, не глибокий, але біль понизив наче розпеченим прутом розрізали шкіру. Я відступив на кілька кроків, похитнувся. Потім — впав на коліна.

Симбіонт нейтралізував отруту — я це знав. Але вона — ні. Вона вірила, що мій поріз означатиме болючу довгу смерть. І це було моїм єдиним шансом уникнути реальної смерті для когось із нас.