Глава 22. Слабка надія.

Ми знову увійшли до великого залу з куполоподібною стелею архіву. Я мав надію що Кук, Ліе Фурі та професор Кхал, завдяки інтегрованим зернам симбіонтів, зможуть взяти участь в діалозі з Архіваріусом. Нас зустріла глибока тиша, яка притаманна тільки тим місцям, де час давно зупинився. У центрі зали почав проявлятися великий кам’яний диск, вкритий тонкими прожилками світла. Симбіонт у мені наче відповів йому, посилаючи слабкі імпульси через моє тіло.

Я опустив руку на центр кам’яного диска. Симбіонт відреагував миттєво — крізь мою шкіру пробігло тепло, а навколо запульсувало світло.

У ту ж мить простір навколо мене змінився – зала потонула в мерехтливому світлі, і переді мною виникла голографічна фігура теріанця. Його великі очі здавалися сповненими розуму й туги. 

— Капітане Ден. Ти повернувся.

Його голос пролунав в голові. Він з’являвся у свідомості, чіткий, структурований, з рівнем інтонацій, які не притаманні жодній живій істоті. Я відчував не просто голос — я відчував присутність розуму, що охоплював тисячоліття.

— Вітаю Архіваріус. Ми зіткнулися з загрозою. Є об’єкт. Він рухається крізь нашу галактику. Я підозрюю, що ти вже знаєш про нього.

Я відтворив в свідомості образи того, що відбулося у прикордонній зоні. Архіваріус злегка прикрив очі — наче згадуючи щось страшне.

— Це не просто об’єкт. Це зонд. І його шлях — пряма лінія до катастрофи. Але не миттєвої. Не грубої. Вони не нищать як варвари. Вони адаптують.

Ми з Ліе, Фурі та Куком стояли в напруженій тиші. Навіть Кхал, який зазвичай завжди мав щось додати, просто слухав, широко розплющивши очі.

— Цю цивілізацію ми називали умовно “Інтегратори”. Ми ніколи не зустрічалися з ними напряму. І це — єдина причина, чому вони не перемогли нас.

— Як це? — спитав я. — Хіба теріанці не були однією з найрозвиненіших рас галактики?

— Були. Але не найрозвиненішими. Ми були... передостанньою вершиною. А вони — ті, хто приходить після.

На екрані з’явилася голограма: фрактальні структури, що розросталися по космосу, обвивали зоряні системи, наче павутина. Десь серед цієї гігантської схеми — маркери знищених світів. Спалах за спалахом. Тишком, системно, без емоцій. Протягом мільйони років.

— Вони не воюють. Вони збирають. Вивчають. І трансформують. Вони поглинають кожну цивілізацію, яка досягла певного рівня розвитку — рівня, де власна технологія стає загрозою самому всесвіту. Їхній метод — “адаптивна асиміляція”. Вони вивчають, дублюють, і зберігають. А потім — знищують джерело.

— А потім засинають? — обережно спитав Кук.

— Саме так. Вони входять у стан анабіозу. На мільйони років. Їхні зонди мандрують між галактиками, очікуючи на “світло”. Коли воно сяє — коли хтось досягає межі, яку вони вважають “небезпечною” — вони пробуджуються.

— Як так вийшло що ви з ними не перетнулися? — спитала Ліе.

— Бо ми сховалися. Одного разу ми зафіксували сигнал зонду. Його траєкторія мала пройти через кордони Теріа. Це було двадцять три мільйони років тому.

Зображення змінилося. Тепер перед нами — чорна діра, ідеально стабільна, штучно створена.

— Наші розвідувальні кораблі виявили його задовго до того як він мав увійти на нашу територію. І вже тоді ми зрозуміли що ця технологія перевершує все відоме нам. Ми не знали, що буде далі. І ми не були готові ризикувати. Тому створили штучну сингулярність просто на шляху зонду. Він не змінив траєкторію. Він увійшов. І зник. Інформація про нас не була передана. Ми виграли час. Але це не перемога. Це — пауза.

Я відчув, як всередині все похололо.

— Те, що зараз наближається, — це новий зонд.

— Чому не використати той самий метод? — запитала Фурі.

— Запізно.

Слова зупинили мене. Я чекав логічного, стриманого аналізу, конструктивної пропозиції — натомість почув вирок.

— Ти кажеш... запізно? — перепитав я.

— Так. Якщо зонд уже проник у межі галактики, вона — приречена. Вже зараз він фіксує, аналізує, вивчає. Він не просто бачить світло — він його поглинає. Кожен міжзоряний стрибок, кожна передача даних, кожне енергетичне вікно — все стає частиною його бази.

— Але ми можемо ще знищити його, змінити траєкторію... або... — я зробив паузу, розуміючи, наскільки неймовірним буде моє прохання. — Або створити стабільну штучну чорну діру. Спрямувати зонд у неї. Знищити, поки не пізно.

Архіваріус мовчав кілька секунд. А потім відповів.

— Ти говориш словами відчаю. Це — природна реакція. Але нераціональна. Ти хочеш зробити це за три роки? Із сучасною технологічною базою Співдружності?

— Ми маємо інфініум. Маємо “Астрон”. Маємо підтримку більшості флотів. — Я говорив швидко. Занадто швидко. Як людина, що хапається за єдиний шанс.

— Але не маєте потрібного рівня інтегрованої енергетики. Не маєте обчислювальної потужності в мільярди екзафлопсів. Не маєте стабілізаторів гравітаційного резонансу. І не маєте головного — часу.

На долю секунди я відчув, як усередині все стиснулося. Та я все ще не хотів здаватися.

— Навіть якщо проєкт розпочати сьогодні? Навіть якщо залучити всі ресурси Співдружності?

— Три роки. І це — в оптимістичному сценарії. За цей час зонд пройде крізь 38% території галактики. Отримає дані про 17 населених світів, 63 станції, 5,4 мільярда індивідуальних інформаційних потоків. І коли раптово з’явиться чорна діра — сигнал тривоги в їхньому вищому розумі активується миттєво. Ти не вб’єш хижака. Ти лише підтвердиш його підозри, що тут є що з’їсти.

Я вдихнув глибше.

— Тобто навіть якщо на його шляху з'явиться чорна діра це нічого не змінить?

— А що це вам дасть? Це лише сигнал, привід — вони повернуться не одним зондом. Вони прийдуть самі. І тоді навіть тисячі “Астронів” з інфініумом буде для них лише цікавим зразком для колекції.

Мовчанка впала тяжка. Я відчував її своєю свідомістю

Архіваріус додав:

— Ти питаєш мене, чи можеш перемогти. Я кажу — ні. Але можеш зробити так, щоб бій не почався. Іноді кращий хід — приховати, що ти взагалі граєш.