Глава 20. Тривожний ранок.

Прокинувся я ще до звичного сигналу Штучіна. Час в архіві ніби завмер, наче перед чимось невідомим. Я лежав, вдивляючись у стелю — прозору, як завжди, але сьогодні вона здавалася темнішою, поруч спала Ліе. За стіною Настя. Я чув їхнє дихання — тихе, рівне. Мені хотілося залишити все, як є. Просто побути ще хвилину в цій простій, затишній тиші.

Та мить порушив голос штучіна в голові.

— Капітане, ми маємо тривожне повідомлення. Рада Співдружності скликає екстрене засідання. Пріоритет — максимальний. Ви як офіційний представник системи Кальмера — зобов’язані бути присутні. Я вже підготував канал телепортації та розрахував стрибок до столиці.

Я підвівся й глибоко зітхнув.

— Ще навіть не встиг нормально випити каву, — пробурмотів я, кидаючи погляд на бік, де в кутку стояла порожня чашка з вчорашнього вечора.

***

Коли ми із Ліе ще на самому початку підписали з старійшинами Кальмери ту угоду — вона здавалася більше формальністю, знаком поваги. Але тепер, із тим, як розвивалася ситуація, стало зрозуміло: ми не просто частина політичного ландшафту Співдружності — ми стали його гравцями.

Угода була проста: рада старійшин Кальмери опікується своїм життям і розвитком планети, а я, разом із моєю командою, представляю інтереси всієї системи — включно з астероїдними колоніями та орбітальними добувними станціями. Формально — це дипломатична місія. Фактично — величезна відповідальність.

Особливо після того, як ми виграли суд над НаноТех.

Почалося з того, що ми відкрили доступ до видобутку каспену — необхідного для технологій гіперстрибків. І ось — потік мігрантів, інженерів, техніків, медиків, учителів, навіть художників і скульпторів. Люди прибували щодня. Планета росла. Я бачив, як нові поселення розгортаються на плато, як зводяться енергомости, як в повітряному просторі планети починають виконувати рейси флаєри та міжконтинентальні джети.

Ми стали відомі.

І тепер, коли Співдружність була фактично залежна від наших "зерен" та пального, Кальмеру не могли ігнорувати.

***

У на містку "Астрону" вже чекали Кук, Фурі.

— Ми вже маємо дозвіл на захід до космопорту в столицю, — повідомила Фурі. — Але є нюанс: повідомлення про скликання надійшло не тільки через офіційний канал Ради, а й через лінію ордену Аль'Морт.

Я підняв брову.

— Через орден? Вони зазвичай не втручаються у публічні справи. Що трапилось?

Кук передав мені голограму. На ній — чорне тавро з гербом Аль'Морт і короткий, формальний текст:

"Вельмишановний представник титулу графа Паул Нів. За правом спадкування, Ви запрошені до участі в Раді Десяти у зв’язку з надзвичайною ситуацією. Присутність — обов’язкова. Тема: зовнішня загроза. Місце: Зал Декларацій, столиця Співдружності."

— Ти пам’ятаєш, що став графом, так? — спитала Ліе, підходячи ззаду. — Ще скажи, що не читав заповіту.

— Читав, — зітхнув я. — Але ж… титул — це одне. А орден — зовсім інше. Я не думав, що вони мене серйозно туди запрошують.

— Ну, тепер запросили, — посміхнулася вона. — Вітаю, граф Ден Нортон Нів.

— Ліе я тебе прошу давай без цього, бачу спілкування з сестрою тобі не пішло на користь. До речі де вона?

— Капітан Ден, кадет Анастасія прибула на службу. — випалила вона на одному подиху з'явившись переді мною.

— Так вільно. Ніякої служби. Ти летиш з нами, але весь час залишатися на “Астроні”.

— Мені буде нудно. — відразу заперечила сестра.

— Дай я закінчу. 

— Ок.

— Лишаєшся поки ми тебе не легалізуємо. Не варто всім у співдружності знати що ми маємо машину часу і витягаємо людей з минулого.

— Резонно. — погодилась вона.

— Штучін готовність до стрибка.

— Прийнято капітан Ден

***

Коли ми прощались із Настею, я затримав погляд на її обличчі.

— Я повернусь скоро, — сказав я. — Це формальність. Але…

— Але завжди може піти щось не так, — перебила вона, притискаючи мене в обіймах. — Я знаю. Просто… будь обережним.

Ми не скористалися правом посадки в Столиці, а пристикувалися до орбітальної станції

Телепортація була як завжди швидка та плавна. За мить, Будівля Ради Співдружності..

Зал Декларацій. Головна структура дипломатичного ядра СНП. Скляний купол над головою переливався, змінюючи кольори відповідно важливості засідання у залі. Колони — з біокристалів, за якими — місця представників сотень систем, секторів і вільних колоній. Але найвище — півколом — Рада Десяти.

Там були й ті, з ким я говорив на похороні Паул Нів Третього. І ті, з ким пив міцну каву під час перерв між засіданнями. І ті, хто ще вчора сумнівався у мені.

А сьогодні — я серед них.

Ми зайняли своє місце у форумі, як дипломатична делегація від системи Кальмера. За спиною — команда: Ліе, Фурі, Кук. Штучін — завжди на зв'язку, я все транслював до "Астрону".

На трибуну піднялася Голова Ради, представниця раси грейлайнів Панамуа. Коли вона обвела поглядом усіх, то в залі запанувала тиша. 

Не тому, що цього вимагав протокол. Вона була однією з тих, хто ніколи не говорив зайвого — кожне її слово важило більше, ніж сотня рішень. Грейліанка, поважного віку, з обличчям, що нагадувало вирізьблений кристал: тонке, вкрите ледве помітними лініями, які, за чутками, зображали хід її емоцій. Зараз же вони тьмяніли у холодному синьому сяйві. Це означало — тривогу.

— Шановні громадяни Співдружності, члени Ради, уповноважені представники планет і систем, — почала вона з несподівано м’яким, мелодійним голосом. — Ми зібрали вас із причини, що має значення не для окремої фракції. Не для конкретної раси. А для нас усіх. Ми зібрали вас з причини появи загрози для усіх нас. 

Її очі — великі, глибокі, повільно ковзнули залом, зустрічаючись з нашими. Я відчув, як Ліе завмерла поруч. Кук, що сидів зліва, зупинив у повітрі рукою жест, яким намагався перемкнути свій голографічний планшет. Навіть Фурі, яка зазвичай крутилася, мов заведена, застигла у позі — щось середнє між підозрою й напругою.