Глава 19. Адаптація.

Наступні кілька тижнів ми провели на Морок-033. Планета залишалася тією ж — неприступною, мовчазною, з присмаком старих спогадів і відлунням технологій, створених цивілізацією, що давно зникла. І все ж, за цей час вона стала простором нового початку — цього разу для Насті.

Симбіонт, що з’єднався з її тілом, прийняв її напрочуд швидко. Уже на другий день її температура стабілізувалася, мозкова активність вийшла на рівень, що раніше фіксувався тільки в елітних пілотів фронтиру, а обробка інформації зросла в декілька разів. Її очі змінилися — з'явився глибший блиск, погляд став уважнішим, зосередженим.

— Відчуття, ніби мозок раптом увімкнув турборежим, — сказала вона на третю добу, сидячи у відпочинковій зоні, загорнувшись у плед. — Але приємне. Як ніби все життя ти дивилася світ на 240р, а зараз — у 8К.

Я усміхнувся. Такі метафори були справді її.

Особливо захоплення викликав об'єм знань, який надходив через зерно. Настя завжди мала проблеми із посидючістю. Навіть школу вона закінчила, як сама казала, «на трієчку з плюсом. А коли вступила до ветеринарного університету, пройшовши вступні на межі, то святкувала це як головну перемогу життя.

Тепер же вона поглинала знання у фоновому режимі — під час сну, їжі, навіть у перервах між тренуваннями. Одного разу, наминаючи щось екзотичне з харчового синтезатора, вона захоплено вигукнула:

— Це ж золота мрія ледачих студентів! Їж, спи — і диплом в кишені.

— Не зовсім диплом, — відповів я, присівши навпроти. — Але якщо так піде далі, ти обженеш половину курсантів Космічної Академії.

— О! А де записатися на змагання? Бо я вже бачу себе на п'єдесталі, — пожартувала вона.

Попри легкий гумор, її прогрес був реальним. Ми з Куком і Ліе щодня стежили за її тестами. Всі показники демонстрували динаміку вище очікуваної. І що важливіше — психологічно вона теж адаптувалася.

Симуляції ми підібрали такі, що не перевантажували її, але крок за кроком загартовували. Почали з базових тренінгів на виживання в умовах чужої атмосфери. Потім — курси з культурного етикету різних рас.

Одного разу, після вдалої симуляції першого контакту з расою чужинців, я спитав:

— І де ти взяла такі дипломатичні навички? Я ж сам ледве на цьому розуміюся.

— Серіал згадала. Там з іншопланетянами щось подібне провернули, от і вирішила спробувати. Чуйка підказала, що все вийде.

На диво, бойові симуляції Настя проходила теж доволі впевнено. Після перших двох місій, де вона злякалася вибуху біля себе, вже в третій сесії вона діяла чітко, злагоджено. Використала укриття, подавила вогневі точки супротивника, і — найголовніше — працювала в команді з ботами.

— Хм, — сказав Кук, переглядаючи статистику. — Як на новачка, у неї блискуча реакція.

— Ну, я в дитинстві залипала в шутери. По дві ночі без перерви. Мама говорила, що я собі мозок спалю, — сказала Настя. — А я от вийшла, бач — підготовлений боєць Співдружності.

— Сподіваюся, ти не плануєш штурмувати чужі бази в реальному світі, — запитала Ліе з посмішкою.

— Якщо тільки брат не змусить. Бо я бачу: в нього  замашки, як у імператорів.

— Я всього лише капітан "Астрона", — парирував я. — І то — вимушено.

— Ага, скажи ще, що випадково врятував Співдружність від корпорацій, — підморгнула Настя.

Мені залишилося тільки зітхнути. В базах знань з історії співдружності вже була ця інформація. А Настя будучи все тією ж — язикатою, лише не впустила моменту підколоти. Але я бачив що вона змінюється, росте. В її погляді з’явилася зрілість. Не тягар досвіду, а його пристрасть. Ставало очевидно: той вибір, який я зробив, забравши її з минулого, був не просто правильним. Він був необхідним.

* * *

Одного дня я запросив її до залу симуляцій тримаючи руках ритуальні списи теріанців. Одним мій інший Накаура. 

— Симуляція чотири три сім — вигукнув я.

Храмовий майданчик з’явився навколо нас раптово — тиша, тільки звук вітру, який шелестів через кам’яні шпилі. Схили навколо були порослі сріблястими лишайниками, а в повітрі висів тонкий аромат пилку з фіолетових дерев Теріанії. Світло надвечірнього сонця спадало крізь хмари, вкриваючи арену з піску і каменю рудим відтінком. Усе виглядало стародавнім, але водночас — невимовно цілісним.

— Ну що, мала, — я розім’яв зап’ястя, стоячи навпроти Насті, — готова показати на що ти здатна?

— Ха! А ти? — Вона примружила одне око, ухиляючись. — До того ж не забувай, я вже була краща за тебе в симуляторі виживання з грейліанами.

— То вони були добрими. Я — ні.

Настя крутила в руках спис — поволі розгортаючи його у бойову форму. Вона вже знала, як тримати його, як дихати під час бою, як зчитувати мікрорухи супротивника. Її симбіонт адаптував тіло швидше, ніж я міг сподіватися. І хоч я мав суттєву перевагу не лише в швидкості та витривалості, а й у досвіді — сьогодні це було не головне.

Я хотів, щоб вона виклалася на повну. Щоб вірила в себе до останнього.

Бій почався з м’якого кроку — обережного, як танець. Ми кружляли, ніби дослухалися одне до одного. Потім — удар. Вона перша. Я встиг відвести спис убік, але відчув, як вона зростає в рухах — упевненість, чіткість, рішучість.

— Добре! — вигукнув я. — Але подивимось, як ти витримаєш це.

Моя атака була швидкою. Я змусив її відступити, роблячи обманні випади, та вона витримала. Удар за ударом — звук зіткнення списів був, мов удари блискавки. Ми билися до заходу сонця, поки арена не занурилася у майже повну темряву. Її волосся липло до скронь, подих збивався, руки тремтіли, але вона не зупинялась. Боротьба тривала більше шести годин. Декілька раз я відкидав її збиваючи з ніг, та вона вперто підіймалася. На кожному колі я трохи сповільнювався, віддавав ініціативу. 

Але останній маневр був її — красивий і точний. Вона скрутила моє плече і вдарила списом в землю за сантиметр від моїх грудей. Не торкнулася, але кожен глядач якби був свідком зрозумів: вона перемогла.