Глава 18. Прийняття.

Ми стояли з Настею в середині машини часу. Її дихання вже вирівнялося, сльози висохли, але погляд залишався напружено ясним — як у людини, що осмислює не втрату, а диво. Вона відступила на крок, розглядаючи мене уважно, майже недовірливо, і нарешті озвалась:

— Ти змінився, брате… — її голос був тихий, мов відлуння давнього сну. — Змужнів, подорослішав. І, здається, трохи підкачався… Чи що?

Я посміхнувся крізь хвилювання.

— Тут ти права, мала. Хоча для тебе минуло… що, сім годин відтоді, як я зник?

Вона кивнула.

— А для мене — трохи більше двох років.

— Два роки? — Настя схопилася за голову, як завжди робила в дитинстві, коли щось геть вибивало її з колії. — Та де ж тебе носило, брате?

Я почесав потилицю, вагаючись, з чого почати. Як пояснити усе — битви, інші планети, симбіонта, штучний інтелект, любов, смерть і перемогу?

— Багато де, — нарешті сказав я. — По всій нашій галактиці. Спочатку… мені навіть не гарантували, що зможу повернутись. Я мав виконати одну місію.

— Місію? — вона звузила очі. — Не знущайся. Яку ще?

— Врятувати людство, — ніяково відповів я.

Настя на мить застигла, а потім пирснула в голос:

— Ага, ну так і знала. Ще скажи — всю галактику одразу. Не тринди, Ден.

Я теж засміявся. Усе-таки вона не змінилася.

— А я вже забув, яка ти скалка в дупі, — відповів я і навмисне скуйовдив їй волосся.

— Ей! — вона відмахнулася, поправляючи пасма, — ну все, капітан Галактика, розказуй, що далі?

Я на мить завагався, але потім зітхнув.

— Потім з’явився шанс повернутись… Але я вже не сильно поспішав. Бо закохався.

— О-о-о! — Настя миттєво пожвавішала, очі засяяли. — Так би й сказав! А то — «рятую цивілізації». І як вона? Вродлива? Чи просто розумна? Чи, може, з трьома очима?

— Тобі вже дев’ятнадцять, а поводишся як школярка, — похитав я головою. — Виходь — сама побачиш.

— Куди виходити? Я думала, ми в якійсь капсулі, і тепер летимо тисячу років до якоїсь планети зі складною назвою. Типу Пупиря-9.

— Це не корабель. Це машина часу. І ми вже дві хвилини, як на місці.

Вона відступила на крок, погляд миттєво став настороженим.

— Що значить «на місці»?.. Я… що?.. Ми… вже?

Від такої кількості запитань почав відчувати себе Шреком, якого дістає віслюк. 

Я похитав головою.

— Так ми вже. Планета Морок-033. Рік — 3027. Ми в архіві теріанців. Пам’ятаєш, я колись тобі читав про космос, про стародавні цивілізації, про те, що він може зберігати історію краще, ніж люди?

Настя завмерла. Я бачив, як в її очах промайнули сумніви, спроби опиратися, врешті — крихкий, але рішучий крок віри.

— Давай, — я простягнув руку, — дозволь мені показати тобі цей новий світ.

Стіна машини часу почала безшумно розходитись. Холодне світло пробилось всередину, і в наступну мить Настя побачила те, що бачив і я колись вперше: залу архіву, широку, як кратер мертвої зірки. Її стіни були з напівпрозорого матеріалу, що пульсував ритмічно, мов живий організм. Височенні арки здіймалися вгору, з’єднані енергетичними мостами, які спалахували, коли хтось проходив повз.

— …Ох… Дене ти і втягнув мене у пригоди. — тільки й прошепотіла вона.

Я не поспішав. Давав їй час. Цей момент мав пройти крізь неї, крізь усе, що було її колишнім життям — і залишити за спиною.

— Я думала, ти потонув, — нарешті промовила Настя. 

— Я чекала на березі поки.. Рятувальники… Макс… Я навіть мамі не дзвонила… Я не знала як їй сказати — це.

Я зітхнув.

— Вибач. Це було єдине, що я не міг змінити. Якби я міг — я б з’явився одразу. Але кожен крок у часі має ціну.

— І ця ціна… — її голос тремтів, — це ми?

Я похитав головою.

— Ні. Це була моя ціна. А зараз ти тут. І якщо в нас все вийде, то ми повернемося в наш час через день після того, як я тебе забрав. 

Вона обернулася до мене.

— А що тепер?

— Тепер — насолоджуйся. Побачиш майбутнє. Познайомишся з моїми друзями, з Ліе. А далі… вибереш, ким ти хочеш стати у цьому майбутньому.

Настя усміхнулась.

— Ну, якщо вже рятувати галактики — то вдвох.

Я обійняв її. Вперше за два роки. І вперше — у майбутньому.

***

Коли двері до їдальні відчинилися, Ліе вже стояла, спершись біля харчового синтезатора, попиваючи якийсь малиновий коктейль. Вона обернулась — і її погляд зупинився на Насті. Момент був... цікавий. Дві дівчини, з різних епох, культур і світів, оцінювали одна одну, ніби зважуючи, наскільки ця зустріч буде мирною.

— Привіт, — першою озвалася Настя і махнула рукою, як школярка, що вітається з вчителькою, яка їй чомусь подобається. 

— Я Настя. Сестра цього хробака часу, — вказала вона великим пальцем у мій бік.

Ліе кліпнула.

— Хробака?

— Це такий… типу жарт. Він же ніби в нору заліз, а потім назад виліз. Машина часу і все таке.

— А, — Ліе кивнула, — метафора. Цікаво. У вас прийнято так з братами?

— О, та ми ще м’яко стартанули. Дай мені годину, я його так припечу, що він сам у ту нору назад попроситься.

— Бачу буде цікаво, — посміхнулась Ліе. 

— Я Ліе. І мені вже подобається твоя енергія.

— А мені — твої сережки. Серйозно, ти їх у супермаркеті місцевому купила, чи це якийсь бренд з Нептуна?

— Це... подарунок від одного з дипломатів зі СфериЙ’н — їхній знак поваги. 

Настя підморгнула:

— Пфф, ясно. Колишній залицяльник? Я так і знала, що не дотягну до вашого рівня космічного глему. 

— Я могла б дати тобі один з моїх браслетів, якщо хочеш, — Ліе глянула на неї доброзичливо. — Хоч він і не з Нептуна, але буде тобі корисним.

— Домовились. Я віддам тобі за нього… цього клоуна, — знову ткнула в мій бік. — Маєш вічного добровольця мити посуд і носити важкі сумки.

— Чудово, — Ліе всміхнулась ще ширше. — У мене якраз такий втратив гарантію на слухняність.