Глава 17. Назад у минуле.

Ми йшли у гіперпросторі до Морок-033. В ілюмінаторах переливалися кольоровими потоками енергія, наче тисячи зірок розтеклися у нескінченній річці.

На борту «Астрона» панувала напружена тиша — та, в якій кожне слово важить більше, ніж будь коли. Я сидів у тактичній залі поруч із Фурі та професором Куком. Штучін — проєкцією — стояв у центрі голографічного поля, немов провідник у невідоме.

— Ще раз, Штучіне, — мовив Кук, потриаючи підборіддя. — Ти хочеш сказати, що сигнал зі станції… був переданий назад у часі?

— Так, професоре, — спокійно відповів Штучін. — Згідно з аналізом квантового підпису, передача мала властивості оберненої хвилі. Вона сформувалась після активації артефакту у майбутньому — приблизно через 20—30 років. І лише тоді було створено резонанс, який дозволив сигналу «відкотитися» у минуле.

Я схилився вперед, відчуваючи, як серце б’ється дещо швидше.

— І тому в повідомленні було моє ім’я? Бо я або хтось із… — я не договорив, бо думка про сина чи доньку ще не вкладалась у голові повністю. — Хтось із моєї крові це активував?

— Цілком можливо, — втрутилась Фурі, дивлячись на мене крізь монітор. — Артефакт міг зафіксувати біополе або когнітивний відбиток. Або щось глибше — симбіотичну частоту. Ім’я могло бути частиною маркера доступу.

Кук зітхнув важко, як людина, яка не хоче вірити, але не має іншого вибору.

— Ви всі забуваєте одне. — Він нервово постукував палцями по столі.

 — Фазовий фрагмент, у який ви хочете знову потрапити, вже був змінений. Ми вже заходили туди забираючи Дена. Якщо ввести новий вектор у той самий хроносектор — ми отримаємо не просто тимчасовий парадокс, ми можемо розірвати цілісність лінії реальності.

— То це — самогубство? — спитала Ліе з-за моєї спини.

— Ні, — похитав головою Кук. — Це гірше. Це може стерти саму можливість, що ми колись народимося. Ти, я, мої батьки, і так далі. Час не пробачає другого втручання в один і той самий вузол.

— Але… — Штучін підсвітив голограму сигналу. — Цей сигнал вже отримано. Реальність уже його врахувала. Виходить, подорож у той момент має статися. Це… вже частина того, що було.

Кук замовк. І я бачив — він боїться. Не за себе. За нас. За майбутнє, у яке ми ще не ступили.

— Послухайте, — тихо мовив я. — Я бачив те видіння. Не галюцинацію, а видіня-попередження. І вперше за всі ці роки… я відчув щось, чого не міг проконтролювати. Справжній страх.

Я перевів погляд на Фурі.

— Ця станція… вона не просто викликала мене. Вона знає, що станеться. І вірить, що я — або ми — можемо це зупинити. Якщо є хоч крихта шансу забрати Настю, перш ніж…

— …перш ніж усе зруйнується, — докінчив Кук і вже спокійніше додав: — Тоді, мабуть, вибору немає.

Тиша зависла ще на мить. Потім Штучін дав нову команду.

— Я почну обчислення оптимального часового вектора. Якщо все вийде — ми зможемо потрапити трохи раніше, ніж початок нестабільності.

— Скільки в нас буде часу? — спитав я.

— В кращому випадку — кілька хвилин. Можливо — секунд.

Фурі відкинулась на спинку крісла.

— Тоді раджу не зволікати. Бо майбутнє — вже прийшло до нас. І в нього є обличчя.

Я кивнув. А в голові вже визрівав план. Я мав забрати Настю. І бажано щоб все відбулося швидко.

***

***

Штучін телепортував нас просто до центрального архіву теріанців — того самого з символами під куполом, що мовчки спостерігав за крахом свого світу тисячі років. Архів загудів енергією та ожив, щойно ми з`явилися. Склалося відчуття що він чекав на нас і зустрів як добрих друзів..

— Не вірю, що ми повернулися сюди, — прошепотіла Ліе, проводячи пальцями по гладкій поверхні машини часу.

Її голос прозвучав відлунням у ангарі. Фурі і Кук вже працювали біля артефакту ймовірностей. Їхні силуети миготіли у світлі голограм, ніби двоє примар майбутнього, що торкаються історії. Штучін був з ним на зв`язку.

— Ми змоделювали 1700 сценаріїв. П’ятнадцять з них завершуються неконтрольованим дробленням часових ліній. У двох — успіх. Але лише якщо Настя погодиться піти, і ти не перевищиш поріг часу.

— А якщо вона… не повірить що це я? Якщо злякається?

Кук знизив голос:

— Ми можемо активувати імпульсний маяк її нейронної активності, зв’язати її короткочасну пам’ять із твоєю, викликати образи, спогади. Але ключ — твій. Вона має повірити тобі.

Кук був зосереджений, очі бігали по спектральних кривих і часопросторових матрицях:

— Ми аналізуємо всі варіанти. Ден, у тебе є рівно 59,7 секунди. Не більше. Якщо залишишся довше — створиться розлом. Принципова нестабільність. У кращому випадку — ти загинеш. У гіршому — знищиться уся часова лінія.

— І що, це все? За хвилину я маю забрати сестру з її реальності, з її життя, і як я це встигну зробити?

Я стояв біля машини часу. Від неї йшло легке тепло — чи то фізичне, чи психічне. У голові гули думки. Всі ті слова, які я міг сказати… І всі ті, яких забракне.

«Насте, я брат. Я прийшов забрати тебе, бо в іншому часі — все горить. Бо ти єдина, хто може усіх врятувати.»

Ці слова здавалися надто слабкими.

Штучін порушив тишу:

— Ден. Ти не можеш визнати, що пам’ятаєш її усмішку. Не можеш згадати, як пахло її волосся. Ностальгія — це отрута для місії. Ти маєш бути точним, мов скальпель. Але з душею, як у пісні.

Я мовчки кивнув. Ця мить вже на обрії. Машина часу перенесе мене в коридор між подіями, на ту ніч, коли Настя була на озері. Я уявляв цей день не раз — рятувальники на озері, друзі які втішають заплакану Настю, яка не може змиритися з тим що я потонув.

— Ліе… — прошепотів я, обернувшись до неї.

Вона підійшла ближче, поклала руки мені на груди:

— Не вагайся. Ти зробиш правильно. Вона тебе впізнає. Бо кров — це не генетика. Це зв’язок, який проходить крізь час.

Я пішов коридорами архіву теріанців, де місцями гравітація злегка спотворена, ніби пам’ять про чужу цивілізацію, що не хотіла забувати — але вже не могла згадати. Химерна тиша, ламане світло, відлуння металу під ногами. Машина часу — біла монолітна сфера з чорними графічними візерунками що пронизували всю поверхню — стояла нерухома, наче чекала лише мене.