Глава 14. Відпустка.

Після бурі завжди настає тиша. І хоча вона буває оманливою, цього разу тиша була справжньою — наповненою шурхотом відбудов, переговорами, та навіть… дитячим сміхом. Життя поверталося. По всій Співдружності розлетілася новина: три кальмерійські крейсери з екіпажем інтегрованих «зернами», змогли протистояти флоту корпорації. І вижити.

Чи була це правда? Лише частково. Бо «зерна» — нене панацея. Ми перемогли не лише завдяки їм, а завдяки всьому: холодному розрахунку Штучіна, швидкості рішення кальмерійців, вогневій потузі Астрона, нашій готовності битися до останнього, але не здатись. Але кому потрібна правда, коли красива легенда краще продається?

Ми не переконували нікого у зворотному. Хай вірять у чудо-зерна. Хай вірять у силу біотехнологій, бо ці вірування стали для нас прибутком. Замовлення на наші «зерна» сипалися як з рогу достатку. Черга розписана на роки вперед. Навіть ті, хто донедавна вболівав за “НаноТех“, раптом стали нашими найзапеклішими союзниками. Дивно, як швидко переконання згинаються під тиском страху втрати вигоди.

Минув місяць, і ми подали офіційний запит на включення системи Кальмера до лав СНП. З того моменту ми більше не були самотніми. Планета увійшла під захист флоту Співдружності. Хоча й наш флот ми не збиралися розпускати. Згідно з планом, вже до кінця наступного року в строю мало з’явитися тридцять бойових кораблів і перша повноцінна бойова орбітальна станція. Ми більше не збиралися бути мішенню.

***

Одного вечора, коли черговий день добіг кінця, до мене звернувся Штучін:

 — Капітан Ден, інфініум майже вичерпано. Запаси нижче критичних — 23%. Рекомендую поповнити резерви.

 — Астероїд?

 — Мертва система. Астероїд 6-А. На потрібно щонайменше 400 кг.

Я довго не думав. Поглянув на Ліе. Вона стояла біля панорамного скла, у нашому будинку, дивлячись на осяйні кільця Кальмери.

 — Полетіли удвох, — сказав я. — Нам обом це потрібно.

 — Саме те, що я подумала, — всміхнулась вона.

***

Перехід через гіперпростір уже не викликав у мене відчуття свята чи захоплення. Вогні, переливи, геометрія, що ламала закони фізики — я до них звик. Для мене це вже як ліфт на інший поверх Всесвіту.

Штучін повідомив про вихід у мертвій системі. І ми знову спустилися на знайомий астероїд, як колись — тільки цього разу, не на самоті й не наосліп. З нами був вантажний флаєр, десяток важких будівельних дроїдів, вантажні контейнери й відпрацьований план. Робота закипіла.

Дроїди свердлили, плавили, відкопували інфініум, я координував їх, Ліе пильнувала сканери й охорону периметра. Ми працювали на автоматі, як стара злагоджена команда. За кілька годин ми заповнили всі трюми. Але цього разу мені було замало просто взяти й піти.

— Хочу спробувати дістатися до центрального входу лабораторії теріанців, — сказав я.

 — Спробуй, але пам’ятай: вони не люблять, коли ми копирсаємось у їхніх шафах.

Дроїди працювали злагоджено, як мурахи. Ми вибрали місце, де сховалося брама до капсули бункера. Але нічого не виходило. Матеріал, з якого теріанці створили свій комплекс, просто не піддавався. Плазмові різаки  ковзали по ньому, не залишаючи слідів. Навіть термічні заряди лише легенько розплавляли поверхню.

— У них інша логіка, — пробурмотів я. — Або інша фізика.

На ранок, коли ми повернулись, наші сліди… зникли. Схил був рівний, як дзеркало. Ніби жодних робіт не проводилося.

— Це що, самовідновлення? — Ліе стояла поряд, напружено дивлячись на поверхню.

 — Або захисний хронопласт, — припустив я. — Повертає все у стан "до втручання".

Я провів пальцями по гладкій поверхні.

 — Ми ще не доросли до їхніх технологій. Але у нас все по переду.

***

Ми не поспішали повертатися.

Астрон стояв на безпечній орбіті. Нам обом потрібен був цей час. Щоб побути вдвох. Щоб знову згадати, хто ми — не лише воїни, не лише стратеги у вічному протистоянні з корпораціями, а просто — люди. Я і вона.

Ми грали в кванчос — ту настільну гру у яку мене колись навчила Ліе та професор Кхал. І хоч я досі не до кінця розумів всі правила, сміх і блиск в її очах, коли вона перемагала, були неоціненний.

Я намагався відтворити щось зі своєї кухні — приготував старий добрий борщ з продуктів, що видав синтезатор. Вона удала, що це смачно. І я зробив вигляд, що вірю.

 Ми говорили про все — про наше майбутнє: дім, не на передовій, а на планеті. Справжній дім. З садом. І… дітьми.

В один із вечорів усе було якось особливо спокійно. Ми мовчали. Але це було добре мовчання — не порожнє, не гнітюче. Воно пахло спокоєм та затишком. Відчуття Хюґе, як сказали б датчани. Світло зорі мертвої системи заливало каюту теплим золотом. Ми сиділи поруч на дивані в оглядовому куполі. Вона обережно сперлась головою на моє плече. Тиша була жива. Її дихання — рівне. Її тепло — поруч.

— Знаєш, — озвалася вона тихо, — я не боюся майбутнього. Але тільки тоді, коли ти поруч.

Я повернув голову до неї. Її погляд… Він був не просто лагідний. У ньому був світ, у якому я хотів жити. Не битися, не обороняти, не вигравати бої. Просто — бути. З нею.

Я нахилився та поцілував її. Спершу — обережно, в щоку. Її пальці торкнулись моєї шиї, і цього дотику було достатньо. Наші вуста зустрілися. М’яко. Але в тому поцілунку було більше сили, ніж у будь-якому пострілі з гармати "Астрона". 

Я торкався ЛІе як храму. Повільно. З пошаною. Нас накрило бажання як колись давно, на планеті Морок. Її тіло відповідало на кожен дотик — хвилею, диханням, тремтінням. Вона стягнула з мене комбінезон, пальцями ковзнула по шраму, який залишився від списа Накаура.

— Він не зникає, на жаль. — промовив я.

— Це — частина тебе, — прошепотіла. — І я кохаю тебе таким.

Її шкіра була теплою, наче зберігала в собі спокій мільйонів світів. Я занурив пальці у волосся, ковзнув губами по шиї, плечах. Подих Ліе став глибшим.