Глава 13. Стелс-крейсер.

Спалах.

Я з’явився в напівтемряві, що ледь жевріла аварійними вогнями — інженерний відсік стелс-крейсера. Відчувався запах озону й розігрітого металу. Я стояв поруч з гігантською енергетичною установкою, серцем корабля. Позаду — реакторний відсік. Попереду — високовольтні панелі та сполучені канали для охолодження. 

“Добре, що Штучін не закинув мене просто в реактор”, — промайнуло в голові.

Через кілька секунд маячок Роса спалахнув на тактичному візирі. Він був десь зовсім на іншій палубі. Я активував внутрішній зв’язок:

— Рос, нам потрібно зупинити цей крейсер. А ще краще знищити.

У відповідь — звук бою. Постріли, металева луна, різкий свист перегріву плазми. А потім:

— Якраз цим і займаюся, — відповів він, важко дихаючи.

Я не став гаяти часу. Дістав плазмову гранату. Без вагань вирвав запобіжник — і метнув її прямо в серце енергетичної установки.

Вибух сколихнув відсік. Мій енергетичний щит просів майже до нуля. Стеля затріщала, гравітація відключилась. Я завис у повітрі — й одразу ж підсвідомо ативував магнітні черевики, закріплюючи себе на металевій палубі.

Навколо миготіли аварійні червоні сигнали. Реактор пішов в аварійний режим. І за секунду його відстрелило від крейсера. залишки повітря вирвалися в космос. Мій юойовий скафандр розгорнув шолом.

Так, це точно привернуло увагу.

Зі стелі з шипінням висунулись три турелі. Вони відкрили щільний перхресний вогонь. Промінь плазми прошив обшивку біля моєї голови. Відключивши магніти я почав ухилятися в невагомості, як уламок у вакуумі, пралельно знищуючи турелі. Плазмові постріли прошивали технічні панелі, розбивали кабелі, підпалювали навіть вогнетривке покриття. Тепер вони точно не досягнуть орбіти.

І, як апогей — в шлюзовому проході з’явилися чотирирукі бойові роботи корпорації. Ті самі, з якими вперше зустрівся на "Феніксі". Їхня чорна броня блищала, а зброя випльовувала плазму в мою сторону.

Я вихопив спис теріанців. 

Бій був стрімкий. Метал скреготів, енергія бризкала з пошкоджених частин машин. Один — упав, коли я прошив йому грудну пластину й пробив систему живлення. Іншого я розчленував рухом списа, схожим на хлист. Третього пришпилив списом до стіни відсіку.

Поки я добивав останню турель з ПГ-М-ки, по внутрішньому каналу заговорив Рос:

— Ден, я у відсіку з пусковими шахтами. Бортовий комп’ютер показує — вони зарядили торпеди з "Судним Днем".

— Судний день?

Короткий холодний спазм у животі. Це ж геноцид по відношенню до кальмерійців.

— Я вручну заблокував пуски, загерметизував відсік. Але до мене вже ломляться “гості”. Не певен, що довго протримаюсь.

— Зрозумів тебе, сержант. Скоро буду.

От же ж, курва… «Судний день». Вони справді вирішили це застосувати?

Я відкинув те що лишилося від бойового робота і кинувся вперед.

Перед очима — голограма корабля, класична схема стелс-крейсера. Три палуби, розділені герметичними шлюзами, і невідомо скільки ворогів між нами. Симбіонт активувався на повну, прискорення — на межі.

Шлюзи? Я вибивав їх списом теріанців, як картонні дверцята. Удар — і металева двері перетворювалася на скручений мотлох. В одній з секцій вже ввімкнули гравітацію — аварійні генератори, мабуть, частково відновили живлення. Але це не зупиняло мене. Я біг обливаючись потом. Лише одна думка в голові. Аби встигнути. Мій енегретичний щит відновлювався, тож до наступного бою матиму хоть якийсь захист від ворогів.

Через кілька хвилин я вже досяг шлюзу до пускового відсіку — і якраз вчасно.

Десятеро бойових роботів розрізали двері, мов консервну банку. Їхні плазмові леза світилось у темряві.

Всередині, ховаючись, за пусковою установкою — Рос. Його гвинтівка вже диміла від перегріву. Але він продовжував з точністю хірурга відстрілювати кінцівки роботам. Створюючи з них. хаотичні барикади. Ця тактика затягування часу, не дала їм прорватися.

— Рос відійди! Цього разу це моя битва — викрикнув я і, мов вихор, влетів у бій.

Спис теріанців спалахнув. Його вістря розсікав енергетичні щити роботів. Броня — не мала шансів. Я знищував одного за одним, розганяючи рухи далеко за межі людських можливостей. Деякі роботи навіть не встигали повернути голову, як їх уже не було.

Менш ніж за хвилину — все скінчилося.

Тиша. Іскріння в понівечених тілах. Лише запах озону й паленого металу.

Я кинувся до Роса. Він сидів, притискаючи бік, пропалений плазмою. Бойова аптечка вже зробила свою справу..

— Як ти, друже?

— Ну, — скривився він, але не без гумору, — якби я був старим Росом, то вже давно приєднався до пращурів. А так… ще повоюю.

Я посміхнувся. 

Рухаємося до капітанського містка. Рос кивнув і пішов за мною. 

У голові пролунав голос Штучіна:

— Капітан Ден. Стелс-крейсер притягується магнітним полем Кальмери, ви виходите із зони дії телепорта. За дві хвилини я не зможу вас повернути.

— Трясця… Рос, наздоганяй. Я йду на місток! Можливо вдасця скорегувати траекторії, бо якщо кресер розвалиться в атмосфері Кальмери, то є велика йомвірність детонації торпед.

Шлях до містка виявився далеким від простого. Кругом — пастки, засідки, автоматичні турелі. Роботи у вузьких коридорах ускладнювали просування. І хоча завдяки своїм здібностям я виявляв їх ще до активації, все одно це стримувало темп.

І ось переді мною — броньовані двері на місток. Я з розгону вибив їх кінетичним ударом, й відразу увірвався всередину.

Перший робот — збоку. Пірнув із лінії вогню й ввігнав спис теріанців у суглоб його ноги. Іскри, обрив кабелів — він завалився, намагаючись утриматись.

Другий кинувся згори. Я відштовхнувся від стіни, розвернувся у стрибку — і пробив йому корпус просто разом з енергетичним щитом. Його гармати затихли. 

Мої легені жадібно ловили повітря. Бій виснажував.

— Рос, як у тебе? — запитав я, розвертаючись на звук пострілів.